Огляд Україна БрюссельОригіналСуспільство

Фонд «ІЗОЛЯЦІЯ»: про культурну децентралізацію та проєкти, яких бояться окупанти

interview

Пане Михайле, я знаю, що Ви дуже зайнятий, Ви незабаром організовуєте захід, від якого я Вас, власне, відволікаю? *

Справді, цього тижня ми відзначаємо річницю, коли «Ізоляцію» в Донецьку захопили й перетворили на в’язницю та військову базу. Але це, звісно, святкування не самого процесу перетворення «Ізоляції» на військову базу, а того факту, що інституція вижила і змогла продовжити своє існування, що відбувся новий перехід до нової сторінки в історії «Ізоляції». Власне, що «Ізоляція» вистояла й надалі працює, навіть у більших масштабах, ніж це було в Донецьку. І це очевидно, що люди, які захопили «Ізоляцію» в Донецьку, не хотіли, щоб вона існувала й поширювала свої ідеї, своє бачення Донбасу та України. Ми дуже радіємо з того, що змогли врятуватися і зберегти інституцію. Уже 7 років ми відзначаємо цей день. 6 років ми це робили в Києві у нашому просторі, який відкрили, – «IZONE», а цього року ми це вже будемо робити в місті Соледар, Донецької області, на сході України. Бо ми віримо, що культурна децентралізація, взагалі децентралізація є дуже важливою справою для розвитку України й української культури. До того ж у Києві багато чого відбувається, тут є багато інституцій, організацій, проєктів, чого завгодно. А от регіонам не так пощастило… Хоча це теж таке велике питання. Можна говорити про те, що в регіонах є багато ініціатив. Дуже добре, що молоді люди беруть у свої руки культурне, соціальне життя у своїх містах. Але ми сподіваємося, що наша поява там також трохи більше простимулює цей розвиток і дасть цим організаціям більше можливостей та підтримки.

Будь ласка, розкажіть більше, що таке «Ізоляція»?

Власне, «Ізоляція» – це культурний фонд. Ми себе називаємо «платформою культурних ініціатив». Її було створено у 2010 році в Донецьку на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів. На той час у тому місті було багато заводів, індустріальних приміщень, які не використовувалися. Вони були закинутими й нікого не цікавили. Хоча там є великий потенціал до розвитку культури, мистецтва, креативних індустрій. Тобто заміни цієї старої індустрії, яка існувала на Донбасі й уже певною мірою потроху помирала. Багато заводів закривалося, на їхню продукцію не було такого попиту. Загалом система економіки Донбасу була побудована так, що її було зорієнтовано на інші радянські підприємства, інші республіки всередині Радянського Союзу. З розпадом Союзу багато цих зв’язків розірвалося, й багато підприємств просто не мали змоги продовжувати свою роботу. От «Ізоляція» хотіла змінити цю ситуацію, надавши людям можливість працювати не тільки на традиційних індустріальних підприємствах, але також у сфері культури, мистецтва, у сфері креативних індустрій, послуг тощо. Ну і до цього, звичайно ж, додається освіта, культура, іноземні та місцеві експерти, усі, хто можуть надихнути й поділитися досвідом втілення таких проєктів.

У 2010 році була ідея, що це якось підтримуватиметься місцевою владою. У Донецьку було Німецьке почесне консульство, яке дуже довго просувало ідею створення концепції, схожої на концепцію Рурської області в Німеччині. Але це насправді не було потрібно нікому у владі Донецька. Тому ми у 2010 році провели велику конференцію, запросили багато людей з європейських організацій, які розповідали про свій досвід, розказували, навіщо це потрібно і як це робити. Це не спрацювало, тому вже у 2011 році було вирішено створити таку інституцію власними силами, щоби показати, як це має бути і що це можливо саме в Донецьку.

А яка Ваша функція в організації?

Я є директором із розвитку «Ізоляції», працюю з 2011 року. Я, на жаль, не застав перший проєкт. Але всі 10 років працюю в «Ізоляції», й усі подальші проєкти вже разом зі мною були створені.

Який статус в «Ізоляції»? Це громадська організація?

Це міжнародний благодійний фонд.

Він базується на членстві чи його підтримують спонсори та партнери?

У нас трохи змінилася модель після початку війни. До 2014 року у нас були донори серед різних донецьких підприємств. Ми, звісно, обирали, із ким будемо співпрацювати. Ми не працювали з контроверсійними підприємствами й тими, хто пов’язаний із так званою «донецькою мафією». Це були підприємства, які бачили розвиток українського Донбасу, розвиток на Захід, і підприємства, які співпрацювали з європейськими компаніями й намагалися дотримуватися європейських стандартів у роботі. Окрім цього, безумовно, були й різні міжнародні джерела підтримки. Після 2014 року, коли почалася війна, усі ці підприємства не працюють, є окупованими. Тож у нас уже не було такої підтримки, і ми змінили модель. Зараз ми маємо невелику донорську підтримку, але більша частина грошей надходить із міжнародного фінансування, різних грантових програм, міжнародних програм ЄС та США. Ми також створили креативний хаб «IZONE», мета якого була в тому, що всі прибутки, які він отримує, будуть вкладатися в проєкти «Ізоляції». На жаль, через проблеми з пандемією коронавірусу хаб не працює на повну потужність. Ми не можемо втілювати різні проєкти, влаштовувати події. Але до 2020 року він був прибутковим, ми змогли вийти «в плюс», і доходи, які ми отримували, вкладалися в розвиток культурних проєктів «Ізоляції».

А які це проєкти? Що ви робили до карантину? Які заходи ви не змогли провести через карантин?

Насправді тут треба одразу розповісти про ці дві організації. Є «IZONE», який, власне, був спрямований на розвиток креативних індустрій. Це проєкти, які проходили у нашому приміщенні. Це і програма Британської Ради «Creative Enterprise» для підтримки підприємців креативної економіки, це й освітні проєкти, програми грантової підтримки, конкурси. Ми протягом 4 років, якщо не помиляюся, втілювали проєкт «Creative Business Cup» – це данська ініціатива, де змагаються стартапи креативної економіки, з них обирають один, і потім він їде в Копенгаген та змагається з іншими організаціями з усієї Європи. Ми 4 роки у себе втілювали цей проєкт, а зараз його вже 2 роки реалізовує House of Europe. Також цього року ми були експертами у цій програмі, обирали переможців.

Тобто це такі освітні великі програми, які ми здійснювали разом із міжнародними партнерами, фестивалі – це все, на жаль, для нас перейшло в електронну площину. Усе продовжується, але онлайн… Звісно, для креативного хабу найбільшим джерелом прибутку була оренда тих приміщень, які ми використовували, і ось це джерело для нас зникло.

Хто, окрім креативних бізнесів, для яких Ви робите проєкти, є Вашою аудиторією? Чи є серед них діти?

Це доволі широка аудиторія, і ми спеціально так робимо, бо вважаємо, що мусимо змінювати, перетворювати українське суспільство на краще за допомогою культури й мистецтва. Фонд «Ізоляція» в приміщенні «IZONE» довгий час проводив мистецькі проєкти. Ми запрошуємо людей брати участь у проєктах, створювати їх разом із художниками. І це ті проєкти, що стосуються гострих соціальних тем. Наприклад, кілька років тому ми робили проєкт, присвячений українським військовим, які є представниками ЛГБТ-спільноти. Це був дуже потужний проєкт! З одного боку, це контроверсійне питання. Люди казали: «Як це може бути?» З іншого боку, прийшли справжні військові, які вийшли та заявили: «Так, ми є представниками цієї спільноти». Нам вдалося запросити представників Генштабу, які прийшли й розказали про їхню політику, як вони працюють із цією темою, як вони борються з упередженнями… Тобто це було досить незвично, ми не очікували, що вони прийдуть, а вони прийшли й доволі адекватно розповідали.

Також, звичайно, ми працюємо з темами окупованого Донбасу, з темою війни. Проводимо паралелі між тим, що відбувається в Україні та в інших державах. Наприклад, ми у себе представляли грузинський проєкт, який вони робили для Венеційського бієнале у 2015 році, здається. Він присвячений кордонам Грузії. Їх Російська Федерація потроху поступово пересуває, захоплюючи нові території Грузії, і ніхто нічого не може з цим вдіяти. Ми показували, що це не перший і, на жаль, не останній конфлікт.

Крім того, ми працювали з Балканськими країнами, із Північною Ірландією. Це також досить великий шмат роботи. У нас дуже багато проєктів, багато тем, і про це нескінченно можна говорити, хоча щоразу я просто фокусуюся на якійсь одній темі. Але насправді їх дуже багато: це і питання пам’яті, публічного простору, питання публічної децентралізації тощо.

Хто входить до Вашої команди, і що саме Вас привело до роботи в організації? Чому Вам подобається тут працювати?

У нашій команді працює десь 7 осіб, це залежить від проєкту. Однак часто запрошуємо інших людей до реалізації. А після завершення шукаємо інші способи співпраці… Зараз через скасування проєктів або перехід в онлайн у нас команда стала досить компактна. Я сподіваюся, що це з часом зміниться. Але, з іншого боку, у нас є нові люди в Соледарі, які з нами працюють, тобто це вже десь 10 осіб у команді. Це ті люди, які займаються і продакшеном, тобто ми самі будуємо й робимо виставки, артпроєкти, більшість принаймні. Це і команда комунікацій, і адміністративна, фандрейзингова. Ми всі разом над цим працюємо.

«Ізоляція» має такий доволі хаотичний формат, бо ми постійно перебуваємо у стані «state of emergency». Тому що навколо постійно відбуваються такі події, на які маємо швидко реагувати. На жаль чи на щастя, але за 10 років це вже стало стилем роботи.

Я у Фонді працюю вже 10 років, я навчався в донецькому університеті. Після навчання вивчав польську й отримав можливість поїхати до Варшавського університету на практику. Коли я був у Варшаві, то відвідував багато культурних центрів. Гуртожиток, де я жив, розташований одразу навпроти замку Уяздовського, і я проводив там багато часу, мріяв, що колись таке може з’явитися у Донецьку. Я навіть не уявляв, як я можу до цього «прикласти руку», чим би міг бути корисним такому проєкту. Коли я повернувся, то десь за рік до мене звернулися мої знайомі з університету, вони шукали людей у команду, тож я одразу погодився.

Але для більшості з нас «Ізоляція» – це вже не просто робота, ми тут живемо й постійно перебуваємо в контексті. Це, можливо, інколи навіть погано, але ми віддаємо 100% своєї енергії цьому проєкту, бо вважаємо роботу «Ізоляції» дуже важливою. Ми маємо розповідати, що відбувається на Донбасі крізь призму нашого досвіду. До того ж способи, якими це відбувається, також кожного разу затягують і дуже складно тримати дистанцію.

Чи можете Ви назвати якийсь проєкт або щось інше, дивлячись на що, Ви скажете: «Так, от ми справді заради цього працюємо»?

Ми займалися різними речами. Насамперед це і розвиток креативних бізнесів та культурних стартапів. Ми бачимо, що на Донбасі зараз є вже досить велика кількість невеликих організацій, створених місцевими мешканцями. І багато з них надихалося «Ізоляцією» чи проєктами, які ми робили. Я буваю на конференціях, і там люди кажуть: «Так, звісно, «Ізоляція»! Ми дуже вас поважаємо!» Або: «Надихалися тим, що ви робите». Або: «Хочемо з вами співпрацювати!» Це велика справа. І багато людей переїхали з Донецька в інші міста, створюють там різні ініціативи. Дуже приємно це бачити, це надихає.

Крім цього є багато речей, які ми першими робили в Україні, й ми бачимо, як ці ідеї розвиваються. Власне, ми були першою організацією в Україні, яка займалася ревіталізацією індустріальних приміщень. У 2010-2011 роках ще нічого такого не було. А потім, коли почали з’являтися перші «ластівки» цього тренду – відкрилися Фабрика Повидла у Львові чи те ж «Тепле місто» у Франківську. У принципі, брали участь і спілкувалися, консультували ініціаторів цих проєктів.

Тобто Ви вплинули теж на створення «Теплого міста»?

Так. Ми свого часу активно спілкувалися з організаторами. Та й, наприклад, Альона Каравай була нашою співробітницею у 2010-2011 році. Це все дуже й дуже пов’язано між собою. На жаль, культурна сцена не така велика, як хотілося б, усі всіх знають… Але коло розширюється, до того ж із 2014 року ми багато працювали з органами місцевої влади, з урядом, із Міністерством культури, щоб розвинути процес відбору учасників Венеційського бієнале.

Це окрема історія. Ми відправляли своїх співробітників до Варшави до Захенти, яка займається в Польщі цим питанням, щоб вони досліджували їхній досвід і привозили в Україну. Пані Островська-Люта на той момент опікувалася цим питанням. До 2014 року для бієнале учасників обирали в незрозумілий спосіб без прозорого конкурсу. У 2015 році було, на жаль, так само, оскільки обрали Пінчука, який сказав, що за все заплатить, бо грошей у держави не було… Однак наступні роки вже проводилися відкриті конкурси, які й досі так проводяться. Це те, що великою мірою нам вдалося змінити.

Ви співпрацюєте зараз із Міністерством культури?

Ні. Ми вже давно не працюємо. Коли після 2015 року там почалися постійні зміни й не було зрозуміло, що відбувається, ми почали від цього відходити. Нещодавно була пресконференція міністра, на якій він порушив тему розвитку креативних індустрій. І знову ж таки, ми спілкувалися, привозили експертів, але потім це виявилося не дуже потрібним. Можливо, у майбутньому це буде корисним. Хоча, на жаль, ми бачимо, що зараз багато зусиль, інституцій, які були створені в останні роки, руйнуються, і це дуже сумно бачити.

Так само ми, наприклад, співпрацювали з Київською міською адміністрацією, коли працювали в публічних просторах. Теж такий досвід, про який цікаво розповідати. Ми говорили про першу інсталяцію на місці, де був пам’ятник Леніну, який знесли у 2014 році. Там досі пусто, нічого нема. Ми зробили проєкт «Суспільна угода»: запрошували художників, щоб створювали на цьому місці інсталяції. Це був відкритий конкурс, ми пропонували киянам голосувати. Двічі чомусь кияни обирали художниць із Мексики, але це були дуже й дуже потужні проєкти. Спочатку в КМДА поставилися з пересторогою до цієї ініціативи. А потім вони побачили, що все «ок», що це класний проєкт, що він створений на те, щоб об’єднувати, що це не якась політична провокація, що він відкритий до інтерпретацій. Тож у підсумку нам усе-таки вдалося побудувати співпрацю з міською владою Києва, яка допомагала з багатьма речами.

Так само ми зараз працюємо в Соледарі. Там теж на початку було складно, зате зараз ми вже маємо співпрацю з місцевими органами влади. Це дуже важливо, бо насправді до 2014 року в Україні не було такої співпраці з місцевими активістами, з недержавним сектором. Також для багатьох людей усередині суспільства не було зрозуміло, що вони отримують і як можуть впливати на розвиток своїх громад. З іншого боку, для місцевої влади не було зрозуміло, що це потрібно, що людей треба залучати. І от, на щастя, це ті речі, які нам вдалося змінити.

Марта Барандій – головний редактор журналу «Огляд Україна Брюссель»

Схожі публікації
НовиниСуспільство

Україна зазнала масованого ракетного обстрілу

НовиниСуспільство

Суди забороняють діяльність проросійських партій в Україні

НовиниСуспільство

Дмитро Кулеба та Жозеп Боррель у спільному відеозверненні привітали надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС

НовиниСуспільство

Європарламент ухвалив резолюцію про надання Україні статусу кандидата в члени ЄС