НовиниОригіналСуспільство

КДБіст, який мріяв про НАТО

Yevhan Marchuk

Виходець з КДБ  генерал Марчук за життя став непримиренним противником «колеги» –  підполковника Путіна

На 81-му році життя помер Євген Марчук, одна з найпотужніших політичних фігур в історії сучасної України. Марчук був одних з тих людей, які стояли біля витоків новітньої української держави. Достатньо сказати, що він був першим головою Служби безпеки України у 1991-1994 роках, працював віце-прем’єром, у 1995-1996 роках очолював український уряд. Вважався серйозним конкурентом Леоніда Кучми у 1999 році, а програвши йому, працював секретарем Ради національної безпеки та оборони і міністром оборони України.

Мимоволі впадають в очі паралелі з іншим вихідцем з когорти кадрових працівників КДБ – Володимиром Путіним. Обидва керували службами безпеки своїх країн, очолювали уряди та претендували на вищу посаду, один успішно, інший ні. До речі, генерал Марчук першим спробував відповісти на тодішній суспільний запит на «сильну руку», побудувавши передвиборчу кампанію 1999 року на створенні образу «українського де Голля». Але і де Голль був героєм з чужого пантеону, не дуже зрозумілим пострадянському електорату, і ностальгія за втраченою стабільністю СРСР давалася взнаки, тому у першому турі генерала випередили троє представників лівих сил – Петро Симоненко, Олександр Мороз та Наталія Вітренко. Саме після першого туру Марчук в обмін на публічну підтримку Леоніда Кучми отримав посаду секретаря РНБО. Спецоперація «Наступник» для Путіна, який потрапив у популярний серед росіян образ інтелігентного чекіста а-ля штандартенфюрер Штірліц, радянський розвідник з улюбленого мільйонами фільму, була абсолютно успішною.

І у якості секретаря РНБО генерал Марчук перейшов дорогу президенту Путіну. НАТО готувалося до потужного розширення за рахунок сімох країн колишнього Варшавського договору та СРСР. У листопаді 2002 року Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія отримали ПДЧ – плани дій щодо членства в Альянсі, а у березні 2004 року доєдналися до нього на повноправній основі. Українське керівництво розуміло, що має визначитись щодо цього процесу. І 23 травня 2002 року саме на засіданні Ради національної безпеки та оборони вперше офіційно було заявлено про намір України приєднатись до НАТО. Президент Кучма тоді заявив: «Ми знаємо, що усередині НАТО ніхто ніколи не воював. І я хочу, щоби ми ніколи не воювали, ось головна мета нашої політики. Це прагматична мета, в інтересах усіх українців, оскільки європейську безпеку без України не побудувати». Марчук висловився виразніше: «У зв’язку зі змінами ситуації у Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективно, а в окремих випадках і шкідливо».

Росія хворобливо відреагувала як на розширення НАТО, так і на перспективу, що Україна рухатиметься у тому ж напрямку. У Кремлі теж читали Бжезинського і розуміли, що втрата контролю над Україною означатиме втрату Росією статусу євразійської наддержави. На керівництво країни стали чинити чималий тиск.

З одного боку, Володимир Путін став докладати зусиль, щоби перетягти Україну на свій бік, спокусити її керівництво. Посилилися намагання вдихнути життя у Співдружність незалежних держав – аморфну  організацію, що виникла на руїнах Радянського Союзу. На початку 2003 року її головою роблять Кучму. А у травні 2003 року на саміті глав СНД була досягнута домовленість про утворення Єдиного економічного простору – об’єднання Росії, України, Казахстану та Білорусі. У вересні у Криму, знову ж таки за формального головування Кучми, ця угода була урочисто підписана.

З іншого боку, у тому ж вересні 2003 року Україні дали зрозуміти, що їй не варто загравати з НАТО, бо… Нібито за ініціативи краснодарського губернатора розпочалося будівництво дамби, яка б сполучила російський півострів Тамань з українським островом Тузлою через Керченську протоку. На усі намагання українського керівництва з’ясувати, що, власне, відбувається, Москва відповідала мовчанкою. А на піку протистояння голова президентської адміністрації Олександр Волошин зробив скандальну заяву: «Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку. Достатньо того, що Крим сьогодні український… Досить знущатись з нас. Якщо треба, ми зробимо все можливе і неможливе, щоби відстояти власну позицію. Якщо треба, ми скинемо туди бомбу!» Тоді все це виглядало і звучало, як дурний жарт, чого не скажеш зараз, з висоти досвіду.

Врешті решт Путін та Кучма під час особистої зустрічі владнали конфлікт, у якому Україна показала готовність захищати власний суверенітет та територіальну цілісність. Міністром оборони на той час був саме Євген Марчук. Він продовжував займати принципову позицію, і завдяки цьому у червні 2004 року президентом була затверджена нова Воєнна доктрина України, де, зокрема, говорилося: «Виходячи з того, що НАТО та ЄС є гарантами безпеки та стабільності у Європі, Україна готується до повноправного членства у цих організаціях». Але й під тиском Росії, і зважаючи на небажання європейських партнерів робити кроки назустріч, що проявилося під час Стамбульського саміту НАТО, вже у липні Кучма змінив цю тезу на більш туманну про «суттєве поглиблення відносин з НАТО та ЄС». У вересні 2004 року Євгена Марчука було звільнено з посади міністра оборони: Україна готувалась до президентських виборів, де для кандидата від влади, Віктора Януковича, суттєвим ресурсом була підтримка з боку Росії.

Власне, з того часу Марчук перестав відігравати скільки-небудь помітну роль у політичному житті України, а для Володимира Путіна все лише починалося. Десять років потому, за президентства Порошенко, ветеран української політики очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО, а згодом став представником України у підгрупі з питань безпеки Контактної групи у Мінську, де у 2018-му він ненадовго замінив Леоніда Кучму і очолив українську переговорну групу.

У своєму інтерв’ю «Радіо Свобода», яке Євген Марчук дав за місяць до своєї смерті, він прокоментував створені росіянами конфліктні епізоди навколо британського та нідерландського кораблів, що брали участь у навчаннях See Breeze-2021:  «Може, це ще раз покаже Заходу: бачите, з ким маємо справу? Тому давайте серйозно підходити. Ми розуміємо, що ви не хочете воювати, і ми не хочемо воювати. Але ви маєте море механізмів, як цього диявола загнати у стійло. Його не можна у глухий кут заганяти, тому що він може наробити дурниць. Його треба загнати у сектор перебування різними механізмами. Половина Чорного моря – ваше, натівське, і ви не можете провести навчання? Ви тепер зрозуміли, куди ви зайшли такою ліберальною політикою щодо Росії?»

Генерал Марчук відійшов у вічність, але його питання до НАТО, куди за його життя Україна так і не потрапила, залишаються без відповідей. А Путін помирати не збирається.

Леонід Швець

Схожі публікації
НовиниСуспільство

РФ тримає біля кордонів України майже 110 тисяч військових і продовжує постачання зброї на Донбас

НовиниСуспільство

ЄС виділив допомогу Україні обсягом 600 млн євро

НовиниСуспільство

Міністр закордонних справ України: ООН із політичних причин проігнорувала саміт Кримської платформи

НовиниСуспільство

В Україні викрили підприємство, яке фінансує окупаційну владу в «ЛНР»