Огляд Україна БрюссельОригіналСуспільство

Кримська політико-сейсмічна зона

Crimea

Проблематика відновлення суверенітету України та повернення тимчасово окупованих Росією територій Криму та Донбасу багатовекторна як саме життя. Окрім однозначного для більшості питання дотримання міжнародно-правових принципів суверенності територій та підтримки світового порядку, тут одночасно зіткнулися реально великі політика, дипломатія та економіка. З одного боку є Росія-агресор, засуджена численними резолюціями та економічними санкціями, з іншого боку є Росія-економічний партнер та постачальник нафто-газової сировини. Економічне послаблення сировинного Колоса багатьма політичними лідерами сприймається як небажане, не в останню чергу з подачі проросійського лобі в європейських політичних колах. Таким чином, кримська проблематика має як політико-дипломатичний, так і економічний аспекти. Тож міжнародна спільнота, зокрема європейські інституції, мають використовувати обидва важелі впливу на РФ.

Головна задача української дипломатії «тут і зараз» – донести меседж про те, що присутність Росії у Криму та на Донбасі – не тільки міжнародно визнаний факт агресії стосовно України, але й причина дестабілізації всього регіону Європи, уже із ширшою географією російського впливу. Від появи російських військових на кримській землі в лютому 2014 року міжнародні організації – значною мірою завдяки дипломатичним зусиллям самої України на світовій арені – визнали окупацію та анексію Криму незаконними й засудили дії Кремля. А країни Заходу запровадили економічні санкції, попри опір та лобістський вплив Москви, яка й далі заперечує окупацію півострова та називає це не інакше як «відновленням історичної справедливості».

Проте відновлення єдино можливої історичної справедливості лежить у площині міжнародного права, а не легітимізації дій агресора. Саме на дипломатичному полі Україна докладає значних зусиль щодо питань Криму, зокрема в міжнародних організаціях, передовсім ООН. Усього резолюцій Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) щодо Криму було декілька. Зокрема, резолюція щодо російської «мілітаризації Криму і міста Севастополь, а також районів Чорного та Азовського морів» та резолюція про захист прав людини в анексованому Росією Криму. Остання резолюція, схвалена 7 грудня 2020 року («Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, а також частин Чорного та Азовського морів») має гриф «посилена». У ній 63 країни, що підтримали резолюцію (62 країни утрималися та 17 країн виступили «проти» на чолі з Росією), безапеляційно засуджують російську тимчасову окупацію Криму та визначають її вже як загрозу міжнародній, а не тільки регіональній безпеці. Окрім того, у резолюції вимагають забезпечити виведення російських військових із Криму та невідкладно повернути території під контроль України. На відміну від попередніх резолюцій новими елементами третього документа ГА ООН стали згадки про незаконне захоплення Росією і встановлення нею контролю над колишніми об’єктами зберігання ядерної зброї у Криму та невпинну мілітаризацію півострова, про продовження призову кримчан до російських збройних сил на порушення міжнародного гуманітарного права чи про включення кримських освітніх навчальних закладів до російської «військово-патріотичної» системи освіти. Резолюція закликає Кремль припинити таку практику. Крім того, новими є згадки про будівництво військових кораблів, проведення навчань і здійснення іншої військової діяльності, а також про російський транспортний проєкт «Таврида» як інструмент подальшої мілітаризації Криму.

Про невтішну динаміку і прогнози нарощування військової потуги Росією на півострові свідчать сухі цифри, які можуть стати в перспективі вологими, але вже від крові. Так, за даними з сайту Міністерства закордонних справ України, чисельність особового складу російських військовослужбовців зросла з 12,5 тис. у 2014 році до 32,5 тис. у 2020-му. Кількість танків – з 0 до 195. Бойових літаків – з 22 до 100. Артилерійських систем різних калібрів – з 24 до 283. І до 2025 року прогнозується щонайменше подвоєння російської мілітарної присутності.

Окремим інструментом політичного тиску на Москву також були резолюції ГА ООН 2016-2019 років про порушення Росією прав людини в окупованому нею Криму. Остання резолюція ГА ООН містить відомості про заміну населення на півострові, його мілітаризацію, залякування та політичне переслідування цивільних осіб, насильницькі зникнення й інші протиправні дії та порушення прав людини, особливо щодо кримськотатарської меншини, у яких звинувачують Росію. Резолюція вимагає від Кремля негайно припинити грубі порушення прав людини й забезпечити безперешкодний доступ до Криму для міжнародних моніторингових місій ООН та ОБСЄ.

Однак результати цих дипломатично декларативних важелів тиску на Росію не настільки втішні й часто ілюструють фразу «Собака гавкає, а караван іде». І караван тут Москва з її твердим переконанням у власній правоті та перемозі, яке вона широко транслює. Кремль, як і в попередні роки, розкритикував документ, назвавши його «антиросійським». А згадок про саму резолюцію в російських ЗМІ було обмаль. Хіба що твіттер-заяви першого заступника постійного представника Росії в ООН Дмітрія Полянського, де він повторював твердження Москви про «російський Крим» і про нинішній «майданний режим України», «майданне безумство», «майданну гарячку» і «майдановірус» у Києві.

Щодо можливості роботи міжнародних моніторингових місій на півострові, російська влада через свого офіційного представника Міністерства закордонних справ Марію Захарову заявила, що вони «готові до діалогу з профільними міжнародними організаціями з питання дотримання прав людини в Криму, але в межах мандата відповідних структур і в прив’язці до процедур, які можуть застосовуватися для відвідування Росії». Тобто, на своїх умовах.

Варто зазначити, що якими б не були Резолюції Генеральної асамблеї ООН, вони не є документами, обов’язковими до виконання. Так, це посилення правового тиску. Так, це консолідація міжнародних зусиль. Так, це політико-правовий аргумент для просування деокупації Криму, як його оцінює український міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Але все це в дуже довгостроковій перспективі, а Україні потрібно «тут і зараз».

Можливо, більш дієвою дипломатією з погляду ефективності, а не ефекту, стане запланований міжнародний саміт з деокупації Криму в межах міжнародної «Кримської платформи». Зацікавленість в участі в цьому форматі висловили Туреччина, США, Польща та країни Балтії. А Київ планує запросити за стіл переговорів і Росію. Але поки що цей проєкт на стадії розробки, тому триматимемо руку на пульсі.

Інший аспект проблематики Криму – економічний, і це питання про ефективність санкційного тиску на Російську Федерацію. Досить довго в українському суспільстві та політикумі побутувала надмірна впевненість у тому, що «санкції Заходу» – універсальний та надзвичайно дієвий інструмент тиску, який змусить керівництво РФ піти на певні поступки в питаннях Донбасу та Криму. А в ідеалі ще й повернути ці території Україні, відшкодувавши завдані матеріальні збитки. І в разі відмови це зробити Росію, за прогнозами, мав очікувати неминучий економічний колапс уже найближчим часом. Проте цього не сталося, про дієвість санкцій у нинішньому вигляді не можна говорити: території окуповані, від економічного просідання перших років Росія оговталася.

Міжнародні санкції щодо Росії почали застосовуватися у 2014 році, їх підтримала 41 країна. Передбачався поетапний санкційний тиск: перший етап – обмеження співробітництва; другий – обмеження на постачання окремих видів технологій; третій – санкції проти окремих секторів економіки РФ. Санкції першого та другого етапів, впроваджені щодо Російської Федерації, мали термін дії 12 місяців і регулярно подовжувалися щороку. Чинні нині секторальні санкції третього етапу переглядаються кожні пів року, востаннє їх подовжили у грудні 2020 року, вони діятимуть до 31.07.2021. Якщо коротко перелічити механізми тиску на РФ, вони стосуються таких санкцій: заборона бізнесу з Кримом; заборона на постачання в РФ інструментів, технологій та виробів для розробки нафтогазових родовищ (проте цей пункт стосується насамперед виробів для глибинного буріння й не стосується виробів, що використовуються у старому технологічному процесі розвідки й видобування у РФ); заборона на постачання, купівлю і продаж зброї та техніки; заборона на співпрацю з 5 російськими банками та 9 компаніями російського ВПК; заборона на роботу з борговими й фінансовими інструментами для 3 російських нафтогазових компаній; заборона на торговельні, фінансові та інші операції з організаціями, зареєстрованими у Криму. Під санкції «стосовно дій, що підривають суверенітет і територіальну цілісність України» потрапляють 183 фізичні особи, переважно громадяни Російської Федерації та України, 47 юридичних осіб, з яких 22 – «організації» (зокрема, «Батальйон «Восток», «Батальйон «Сомалі», «Армія Новоросії», «Донецька народна республіка» тощо).

Незважаючи на разючий перелік, реальних компаній у списку не так багато (не більше 25), серед них «Технопромекспорт», «Інтеравтоматика», «Алмаз-Антей» та інші компанії російської «оборонки».

Однак, на думку аналітика Українського Інституту майбутнього Ілії Куси, попри великий перелік санкцій, про повноцінний тиск на РФ не йдеться, бо санкції не комплексні й не охоплюють усю російську економіку, часто залишаючи Росії можливості для економічних маневрів. Про недостатню ефективність санкцій свідчать і показники ВВП Російської Федерації: уже 2016 року економіка РФ зросла на 0,3%, 2017-й дав зростання 1,6 %, а 2018-й – 2,3%, якщо порівняти з показниками попереднього року. Схожа ситуація з пакетом і стосовно Криму. Він спрацював би, якби йшлося про мирний розвиток кримської економіки Росією. Вона ж фактично створює тут потужне угруповання військ, проводить військову, а не цивільну чи економічну модернізацію. Тому санкції не критичні для реалізації цих планів Москви, бо вони частіше стосуються мирного життя, а не військової перебудови. Цілком упевнено можна стверджувати, що санкції «кримського пакета» впливають на розвиток мирної інфраструктури Криму та істотно збільшують вартість утримання анексованого півострова для російського бюджету. Проте, враховуючи загальний стан російських фінансів, на сьогодні це не критична проблема в реалізації кремлівської політики мілітаризації регіону.

Певний час «українське питання» перебувало в першій трійці міжнародного порядку денного та справді згуртувало кілька провідних країн у тиску на Росію. І ми вже тішилися перемогою та прогнозами падіння рівня доходів росіян, зниженням обсягів експорту, обвалом національної валюти та решти процесів, які мали б підштовхнути Кремль до зміни політичного курсу, а можливо, навіть до «палацового перевороту», який здійснили б олігархи з близького оточення Владіміра Путіна, незадоволені санкціями, що завдавали удару по їхньому бізнесу. Але поступово українське питання посунулося на периферію міжнародної політики із ТОП-5 порядку денного ЄС і США, бо туди увійшли Сирія, Туреччина, терористичні акти в самій Європі, вибори у США та пандемія. Зрештою, і сама російська економіка оговталася після першого шоку від санкцій та почала активно адаптуватися до нових умов. Зокрема, технократичний, хоч і керований Путіним, уряд поступово переводить економіку Росії на нову модель. Вона полягає в тому, що російська економіка відтепер базуватиметься на переважно внутрішній фінансово-монетарній системі й на власній грошовій одиниці (рублі) як для кредитування власного бізнесу, так і для накопичення багатств. Коли перехід на нові рейки буде завершено, потреба у зовнішньому «припливі» капіталу майже відпаде, адже російські багатства будуть формуватися виключно внутрішніми ресурсами та агентами. І вже є окремі результати. Так, за даними Міжнародного банку розрахунків (Швейцарія), внутрішні та зовнішні зобов’язання банків і небанківського бізнесу Росії поступово зменшуються.

Санкції завжди були дієвим інструментом при грамотному застосуванні, але вони змінюють баланс сил у перспективі 10-15 років і малоефективні з позиції впливу «тут-і-тепер», окрім перших 2-3 років «санкційного шоку». РФ сповна відчула шок від першого піку санкційного впливу – номінальний ВВП країни впав на 3%, а експорт (у грошовому виразі) – на понад 40%. Однак говорити про винятковий вплив санкцій не доводиться, оскільки російська економіка істотно залежить від цін на нафту й сировинні товари. А в 2014-2015 рр. спостерігався обвал нафтових котирувань практично вдвічі. Тобто падіння економіки РФ пов’язано насамперед із ситуацією на зовнішніх ринках, а вже потім із впливом санкцій. Це помітно зі зміни структури зовнішньої торгівлі Російської Федерації – зменшення частки нафтогазової складової та збільшення частки агро- й металургійної промисловості. Таким чином, можна зробити певний висновок про те, що російська економіка пережила шок від перших санкційних років і вже адаптувалася до нових умов. Згідно з доповіддю Дмитра Некрасова «Межі стійкості Росії», виданою Українським інститутом майбутнього у 2017 році, скорочення ВВП зупинилося в четвертому кварталі 2016 року і склало, за різними оцінками, 0,3-0,5%. Рубль зміцнів, якщо порівнювати з піковими значеннями початку 2016 року, на 31%, фондові індекси зросли на 35-40%. Чисте вивезення капіталу приватним сектором скоротилося зі 152 млрд дол. 2014 року до 19 млрд 2016 року. Інфляція з рівня 12,9% 2015 року знизилася до 4,2% на початку 2017 року. Ключова ставка ЦБ знизилася з 17% до 9,5%.

Не можна говорити і про повну неефективність санкцій. Сам президент РФ Владімір Путін у 2015 році заявляв, що сумарно вплив падіння цін на нафту й санкцій обійшовся РФ у 160 млрд дол. А видання Bloomberg стверджує, що за п’ять років дії санкцій та падіння цін на нафту, навіть з урахуванням подолання першого шоку, російська економіка втратила близько 150 млрд дол.

Трійка торговельних партнерів Росії 2018 року була така: Китай, Німеччина, Нідерланди. На ці країни припадає понад чверть торговельного обороту. Санкції жодним чином не вплинули на структуру торгівлі з цими країнами. Слід зазначити, що під дію санкцій досі не потрапляли великі російські компанії на кшталт «Газпрому». Воно і зрозуміло: усі вони ведуть бізнес на території ЄС та мають групи підтримки серед політичних еліт Євросоюзу. Можливість їхнього потрапляння під санкції мізерна з огляду на те, що затвердження санкцій потребує згоди всіх 28 членів Ради ЄС за кожним пунктом рішення стосовно кожної компанії чи кожної особи. Окрім того, санкції Євросоюзу стосуються насамперед європейських компаній і компаній із часткою європейського капіталу. Вони не поширюють обмеження на інших партнерів російської «оборонки». Загалом це влаштовує Росію, оскільки ринки збуту її озброєнь перебувають поза ЄС, а процес виробництва не передбачає використання великої кількості європейських компонентів.

На санкційну ситуацію впливає також інший, більш гнучкий та незалежний, гравець – США. Сполучених Штатів Америки немає в п’ятірці ключових партнерів Росії у зовнішній торгівлі. І технології, ґаджети та обладнання йдуть звідти, з-за океану.Але у 2013-2017 роках обсяги постачань технологічного обладнання російським компаніям суттєво впали, як за ціною, так і за кількістю. Тобто основний санкційний механізм США – це обмеження передачі технологій і технологічного обладнання Росії, що погіршить розвиток економіки РФ у найближчі 10-15 років. Однак де вже наше не пропадало? Санкції обходять – зокрема, технологічне обладнання продають через компанії у третіх країнах (Білорусь як приклад). Важливо розуміти, що технологічні санкції – це робота на перспективу. Саме санкції, що обмежують Росію в можливості імпортувати технології для науково-технічного розвитку, насамперед нафтогазової промисловості можуть виявитися найдієвішими з усіх перелічених пакетів. Уже зараз у Росії простежуються перші ознаки кризи галузі через технологічне відставання.

У санкціях наразі варто міняти підходи. У стандартному підході вважається, що економіка РФ нібито серйозно потерпає без доступу до зовнішнього капіталу, мовляв, для Кремля це стимул нормалізувати відносини із Заходом та іншими країнами й відновити «приплив» капіталу, пішовши на поступки стосовно Криму. Однак статистика свідчить про інше. Окрім посилення внутрішньоросійської моделі економіки, Росія не відкидає можливості покращити економічні показники й за допомогою активного залучення інвестицій. У всіх затверджених у Росії стратегіях розвитку окремих галузей (зокрема енергетичної, транспортної, технологічної, зернової тощо) йдеться про покращення бізнес-клімату для інвесторів (насамперед американських, європейських, японських і китайських). У рейтингу Doing Business-2014 (оцінювалися умови в червні 2012 – червні 2013 року) Росія посідала 92 позицію, Україна – 112. У рейтингу Doing Business-2019 РФ уже на 31 місці, а Україна – на 71. Саме після 2025 року уряд РФ розраховує на різке зростання іноземних інвестицій, приплив технологій та активізацію науково-технічної співпраці. Тобто, можна зробити висновки, що до 2025 року Російська Федерація розраховує вийти в режим скасування або призупинення основних санкційних пакетів, які сьогодні гальмують російську економіку. Особливо технологічний розвиток.

І ось тут у прицілі світової політики основною мішенню має стати проєкт «Північний потік-2», який може чинити економічний та технологічний тиск на Росію. Бо тут ідеться про те, чи впорається Росія з будівництвом «Північного потоку-2» (ПП-2) виключно власними силами без залучення підставних фірм. 11 грудня світові інформаційні агенції повідомили про відновлення робіт на ділянці у 2,6 кілометра та глибиною до 30 м між данським островом Борнхольм та балтійським узбережжям Польщі. Формально будівництво ведеться приватними компаніями, за якими стоїть «Газпром». Залучено виключно російські судна-трубопрокладники. Проте новий президент США Джо Байден із його жорсткою позицією щодо Кремля збирається розширити санкції проти компаній-підрядників, очікуючи, що без підставних фірм-трубопрокладників Росія власними силами не впорається з добудовою ще 160 км газогону.

Противники добудови ПП-2 апелюють до необхідності розвитку альтернативних джерел енергії для Європи, застерігають проти небезпеки гри російської влади на компромісах з окремими європейськими країнами, що може й надалі вносити суперечки у спільні дії ЄС. До того ж зростання споживання газу йде всупереч паризьким угодам щодо клімату. На думку німецьких «зелених», добудова газогону й надалі буде розколювати Європу, а наміри Москви з часом повністю відмовитися від транзиту газу через Україну не можна назвати спробою диверсифікації поставок, як це намагаються представити, але виключно політичним тиском чи помстою за вихід з-під політичного впливу самої Росії. Таким чином, рішення саме тут і зараз щодо ПП-2 матиме значний політичний ефект.

З огляду на те, як Росії вдалося маневрувати й оговтатися після санкційних потрясінь перших років, варто тиснути на найболючіше її місце саме зараз, не чекаючи ефекту санкцій через 10-15 років. Зараз це готовий майже на 97% проєкт ПП-2. США вже відгукнулися на це і збираються внести законодавчі зміни, які дозволятимуть ширші консультації з партнерами в ЄС перед можливим розширенням санкцій проти газогону, щоб вони мали не односторонній, а багатосторонній характер і вплив. Швидкий та спільний тиск на Кремль у напрямку не повного закриття, але призупинення проєкту ПП-2 до моменту, коли Росія проявить поступливість і піде на значні компроміси в питаннях деокупації Криму.

Інна Крупник

Схожі публікації
НовиниСуспільство

Україна допоможе Молдові з газом і пропонує «Газпрому» знижку

НовиниСуспільство

Європа не може ігнорувати зазіхання Китаю на Україну

НовиниСуспільство

Україна наполягає на об'єктивному розгляді справи затриманого в Греції учасника війни на Донбасі

НовиниСуспільство

Суд розглядає незаконне засудження одного з керівників Меджлісу кримськотатарського народу