Колишній політв’язень, журналіст Укрінформу Роман Сущенко вже вдруге після свого звільнення відвідав Брюссель, де зустрівся з представниками європейських інституцій, фондів, українськими дипломатами й діаспорою. Він займає активну громадянську позицію, готовий сприяти звільненню інших українців, які за сфабрикованими справами перебувають у російських в’язницях. В інтерв’ю Promote Ukraine Роман поділився своїми думками про ситуацію навколо засуджених та сьогодення України.
Романе, з якою метою, на вашу думку, було проведено операцію ФСБ з вашого захоплення?
Я не буду приховувати, що багато думав про це і в Росії, і вже в Україні. І поступово якась картинка, якийсь пазл склалися. І маю таке враження, що моя справа була частиною більш широкої, масової операції, задуманої проти громадян України, спрямованої на досягнення певних цілей. Згідно з документами, які є в моїй справі, ця операція розроблялася впродовж року, з 2015 по 2016 рік. Якраз тоді відбувся Мінськ-2, в Єлисейському палаці 2 жовтня 2015 року пройшли перші конструктивні перемовини. І міжнародні актори, в тому числі український президент, домовилися про певну деескалацію ситуації. А російські спецслужби почали працювати над багатьма справами. 2016 року почалися історії з кримськими диверсантами, моя справа, було затримано ще багато людей, у тому числі Павло Гриб. Це були сплановані операції.
Такі операції не завершено? Вони можуть і далі тривати?
І одне з найголовніших завдань – це підняти престиж власних спецслужб. Показати: вони ж зайняті, скільки карних справ, скільки судових засідань, скільки вироків. Виділяйте нам кошти, бо це ж працює.
Романе, більш-менш зрозуміло, як сприймало російське суспільство Вас та інших українських ув’язнених. А як у самій тюрмі? Інші в’язні теж у це вірили?
Багато з моїх співрозмовників в ізоляторі в Лефортово взагалі в це не вірили. Чимало з них співчували Україні, вони все розуміли. Наприклад, в одного росіянина з міста Зеленогорськ також було сфабриковано справу з наркотрафіку. Він збирався перевезти з Індії в Росію контрабанду, а туди підкинули траву, яку курять, і йому світило за це надцять років. У цього чоловіка були знайомі, які воювали на боці сепаратистів. І він розказував, що знає про ситуацію в Україні, хто за що воює, скільки коштів отримували люди, вони ж його товариші. Він каже: я все розумію і дуже співчуваю, але який ти шпигун? Який шпигун може малювати чи сидіти спокійно, читати якісь книжки і так далі? Те саме було і в колонії. Багато хто дуже сумнівався. Був такий випадок. Порушився зв’язок, я не міг додзвонитися до дружини. В колонії міняли кабелі, й мені адміністрація постійно казала: ой, ми не можемо нічого змінити, це триватиме місяць чи два. Тобто, по Росії можна було дзвонити, а за кордон ні. А потім мені один чеченець каже: так ти дзвони по Росії, тебе з’єднають вже через конференц-зв’язок з закордоном. І я зрештою з Анжелою так і зв’язався. І він усім каже: дивіться, якби він був насправді обізнаним в усіх цих речах, то у нього питань навіть би не виникло, він би зателефонував. А так про що ви кажете?
А в тюрмі до таких людей, як Ви, було краще ставлення, ніж загалом у російському суспільстві?
Загалом у в’язниці питання національності, політики й віросповідання – це табу. Тобто, ці теми не є конфліктними. Якщо людина за свої політичні дії сидить у в’язниці, в колонії, до нього питань ніяких. Я там бачив сенаторів, які сиділи також. Так до них ставляться, як до решти. Зовсім інша справа – це ті, які сидять за різні злочини з насильства, наприклад, за згвалтування. А політичні питання – це табу. Тобто, ніхто ніколи не провокував, не знущався.
Окрім усіх жахів у цій історії, чи був якийсь позитив?
Чи є у Вас якась ідея, як ефективніше звільняти політв’язнів?
Над звільненням заручників, політв’язнів, військовополонених працює великий потужний механізм, який створено в Україні за допомогою партнерів. Там задіяно велику кількість людей: представників спецслужб, виконавчої влади, судової влади, тобто, офіс омбудсмена. Цей механізм працює й має працювати. Але незважаючи на це, рішення ухвалюються в одному кабінеті. І це найстрашніше. Іде гра долями, життям, здоров’ям людей, які перебувають у російських буцигарнях. Тому якихось особливих, креативних ідей немає. І всі це розуміють. Як у Європі, так і в Україні, так і за океаном. Всі розуміють, що йде торг, кіднепінг, його треба припиняти, але все залежить від того, хто сидить там. І він грає, користується цим. Відповідно, дуже важко щось нове вигадати. Єдиний хід – це постійно тиснути. І потрібна політична воля. Нашого бажання тут замало. Наші колеги, партнери також повинні мати політичну волю до того, щоб довести справу до логічного завершення. І разом з тим як би це складно не було, щодня люди працюють, і я сподіваюся, що скоро повернеться додому Валентин Вигівський, з яким я перебував в одній колонії. Я поїхав додому, а він залишився. І багато-багато кримських татар. Той же Хізб ут-Тахрір, який у нас уважається політично-релігійною організацією, а в Росії терористичною. Всі ці люди, які хочуть мирним шляхом чогось досягнути, всі сидять у в’язниці.
Романе, Вас не було на Батьківщині 3 роки, Ви повернулися вже в іншу Україну. Якою Вам здалася ця Україна?
А як щодо мас-медіа України? Чи відчуваються якісь зміни?
Є велика проблема. Існує великий розкол серед колег у журналістському цеху. Певне роз’єднання я відчуваю між професійними об’єднаннями. Керівництво Національної спілки журналістів України більше не діє на користь журналістській спільноті. Спалахнуло кілька скандалів, якийсь бруд дістають, сперечаються то з владою, то з окремими журналістами, з окремими виданнями. А ще є недолуга підтримка проросійських ЗМІ. Тобто, там не нейтральний погляд. Мене запросили на парламентські слухання 5 листопада у Верховну Раду України, і після мого виступу я слухав своїх колег. Я там почув кілька наративів, які я спостерігав два роки тому в Лефортово, де виступала Скабеєва-2. Мене це найбільше вразило. Та ж інтонація, ті ж наголоси. Я подумав: може, людина там проходила майстер-клас? Так, я розумію, що до парламенту повернулися певні сили, їх підтримують певні канали, є медіа-активи, журналісти працюють на ці канали, і саме серед журналістів є певна тенденція робити цей розкол. Інформація, фейки – це надзвичайно велика проблема зараз. Плюс населення не таке освічене. Є проблема з просвітницькою роботою, як читати новини, як відрізняти фейкові новини від істини і так далі. Це є. Але є й журналісти, які збудували чудову кар’єру. Колишні колеги, з якими ми бігали разом на події, зараз очолюють цілі редакції, вони пишуть, не просто сидять керують процесами, а пишуть глибокі аналітичні речі. Крім того, українська мова дуже змінилася. Я читаю залюбки. Я маю на увазі журналістську українську мову. Якщо раніше дієслова, якісь інші мовні одиниці були більш-менш сталі, то зараз вони вишукані, чіпляють більше око, вухо, і дуже прикольно, що сама мова розвивається, що вона жива. 4 роки тому нав’язували якийсь суржик, я б сказав, що це була шароварщина. Але зараз є вишукані речі, статті читаєш, і мова ллється, чіпляє, зачіпає не тільки за мозок, а й за душу.
Романе, ким Ви себе бачите у найближчому майбутньому? Все ж таки журналістом, чи, може, художником або правозахисником?
Я поки що залишаются в журналістиці. Я не думав про якусь правозахисну діяльність. Якщо будуть якісь запити, я готовий ділитися досвідом, підказати щось. Це – будь ласка. Я не один раз замислювався, бути художником чи ні. Це питання скоріше ближче до пенсії. Можливо, так, на пенсії трошки ще помалюю.
Інтерв‘ю взяла Наталія Річардсон
