НовиниОригіналСуспільство

«Союзна держава» на засадах свавілля

Putin Lukashenko

Втрата легітимності кидає російського та білоруського диктаторів в обійми один одного. Для України це тривожна обставина.  

Зустріч Олександра Лукашенка та Володимира Путіна в Сочі 22 лютого відбулася у найкращих традиціях пострадянської гостинності та взаєморозуміння. Президенти каталися на лижах, обідали, посміхалися на камери. Це було зовсім несхоже на попередню швидкоплинну зустріч 14 вересня, яка тривала лише чотири години, після чого Лукашенко повернувся у бунтівний Мінськ.

Зараз старі колеги демонстрували розслабленість і заспокоєність. Буквально напередодні лідер білоруської опозиції Світлана Тихановська в інтерв’ю швейцарській газеті Le Temps заявила: «Я мушу визнати, що ми програли вулицю». Пішли з вулиць і прихильники Олексія Навального, що виходили з протестами проти його ув’язнення. Путін і Лукашенко можуть почувати і поводити себе як переможці. Політична криза, очевидна у випадку Білорусі, і потенційна у Росії, минула, здається. Але це лише здається.

Ще за кілька днів до президентських виборів Олександр Лукашенко старанно підкреслював власну незалежність від Росії, закидав Путіну, що через нього «братерські» відносини країн стали лише «партнерськими». А ситуацію із групою найманців-вагнерівців, яких затримали під Мінськом, потрактував як безпосередню загрозу втручання Росії в білоруські вибори. Зрозуміло, що це був насамперед передвиборчий трюк, який мав на меті підсилити образ шестиразового кандидата в президенти, але відносини між країнами і насправді були не найкращими в порівнянні з недавніми часами. Кремль почав відчутно тиснути на «бацьку», домагаючись від нього переходу від слів про Союзну державу до конкретних інтеграційних кроків. У відповідь Лукашенко розповідав про «спільний дім, але окремі квартири».

Ситуація стрімко змінилася після початку масових протестів у Білорусі, що були викликані фальсифікацією результатів виборів. Президент з переляку схопився за автомат і навіть неповнолітнього сина Колю одягнув у військове спорядження і видав зброю. Російська влада не без зловтіхи спостерігала за розгубленістю «самостійного» Лукашенка, але й з тривогою. Адже до останнього вважалось, що той повністю контролює ситуацію в країні і користується високим рівнем підтримки. Раптом залізобетонна стабільність зникла. Це означало, зокрема, що і Росія не може бути гарантована від такої несподіванки. Після короткої, але характерної паузи Кремль пообіцяв білоруському президентові всіляку допомогу, аж до відправки загонів російської Національної гвардії.

Білоруські протести буди придушені із нечуваною жорстокістю. Витиснення акцій з вулиць і площ, побиття учасників протестів, катування затриманих, показовий пресинг журналістів, які намагалась висвітлювати події, зачистка всього опозиційного поля і навіть переслідування адвокатів, які допомагали жертвам репресивної машини – Лукашенко розвернув справжню війну проти власного народу. «Доки останній омонівець не скаже мені: «Йди», – я буду наглухо стояти у цій країні з вами плечем до плеча», – розповідав від на одній із зустрічей з ОМОНом, який став символом розправи над білорусами, які забажали свободи.

Паралельно з білоруськими подіями розгорталась історія навколо Олексія Навального. Отруєння першого російського опозиціонера сталося саме у серпні, як і президентські вибори у Білорусі. Боротьба за його життя, скандально гучне викриття засобів замаху та виконавців, повернення Олексія на батьківщину і його ув’язнення, що супроводжувалося загальноросійськими протестами і їх придушенням саме такими способами, як у Білорусі, ще й поруч з новинами звідти, все це створювало враження дійсно єдиної країни. Примарна «Союзна держава», під риторикою якою ховались специфічні відносини двох диктаторів, раптом як ніколи стала реальністю, причому саме тоді, коли диктаторська сутність режимів непристойно оголилась, а Путін та Лукашенко пригорнулись один до одного.

Для України це тривожна обставина. Відвертий антидемократичний, антиліберальний, антизахідний альянс, який під тиском внутрішніх викликів створюють тамошні незмінні лідери, є об’єктивно ворожим до України. Це не дає підстав очікувати на нормалізацію відносин на північному та східному напрямку. Нейтральна позиція Білорусі під час війни допомагала не відвертати ресурси на північний кордон, а зараз вже не можна розраховувати, що Україна з цього боку належним чином захищена.

Правителі Росії та Білорусі раптом перейшли від епохи їх обожнювання підданими до хмурої байдужості і ненависті народу. Такий стан може тривати невизначено довго, але потребуватиме все більше зусиль для силового утиску незадоволених за умов остаточного вичерпання ресурсів для розвитку, тенденції до самоізоляції і зростання ворожнечі до зовнішнього середовища. І так проблемне, м’яко кажучи, сусідство стає для України ще небезпечнішим.

Україна не ідеальний аванпост Європи та Заходу в цілому, висунутий далеко на схід, але саме вона є носієм тих цінностей, які визнані у нинішніх Росії та Білорусі чужими і неприйнятними. Зараз він потребує серйозного зміцнення, зважаючи на гостре зростання режимного свавілля у «Союзній державі».

Леонід Швець

Схожі публікації
Суспільство

Тригери Роскомнагляду: за які статті блокують сайт правозахисників у Криму та Росії

НовиниСуспільство

На 30 річницю святкування незалежності України очікують безпрецедентно велику кількість міжнародних гостей найвищого рівня

НовиниСуспільство

Боротьба проти «Північного потоку-2» не закінчується

НовиниСуспільство

В Україні вперше затвердили Стратегію зовнішньополітичної діяльності