Опінія

Стратегія нацбезпеки: Росія – восьмиразовий агресор і членство в НАТО

Alyona Getmanchuk expert

Це нарешті сталося. Президент України затвердив Стратегію національної безпеки України. «Нарешті», тому що цього разу оприлюднення Стратегії порушило всі можливі дедлайни. «Затримка стає вже непристойною», – говорив мені ще наприкінці червня посадовець НАТО, представники якої також були долучені до робочої групи з підготовки документа.

Закордонні партнери стверджують, що з РНБО та Інституту стратегічних досліджень їм розповідали, що передали Стратегію в Офіс президента вчасно, а там вже над нею «чаклували» більше півроку. Злі язики стверджували, що в ОП не видають її на-гора тому, що там Росія неодноразово названа агресором, а це, знаючи вербальну ранимість агресора, може завадити конструктивним переговорам щодо Донбасу.

Так чи ні, зірваний дедлайн залишається, можливо, єдиним серйозним недоліком Стратегії. Натомість, сам зміст документу є досить пристойним. Всі принципові питання, принаймні що стосуються моєї зовнішньополітичної та безпекової парафії, з якою маю справу останні двадцять років, відображені. Понад те, деякі з принципових речей, як-то членство в НАТО, зафіксовані значно чіткіше, аніж у Стратегії від 27 травня 2015 року. Якщо у цьому документі йдеться про набуття членства і в ЄС, і в Альянсі, то у попередньому чітко писалось про членство в ЄС, і звивисто – про «формування умов для набуття членства в НАТО». Теж, до речі, казали, що подібна словесна «звивистість» – результат переговорів з Росією, з якою на той момент Порошенко ще мав якісь сподівання домовитись.

Наразі ж маємо: «Набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору – стратегічний курс держави». Погодьтеся, приємно читати подібні речі, навіть якщо це лише текст стратегії, котра як переважно трапляється в Україні, не факт, що знайде своє застосування в реальному житті.

Нинішня стратегія взагалі дещо обеззброює палких критиків Зеленського, оскільки за моїми навіть зовсім поверхневими підрахунками слово «агресія» щодо Росії звучить у тексті щонайменше вісім разів, слово «НАТО» – одинадцять. Є ще неодноразово про незаконну окупацію та про Організацію Північно-Атлантичного договору.

Зафіксовані також інші важливі речі. Наприклад, що переговори з РФ й надалі відбуватимуться за посередництва країн-членів ОБСЄ, ЄС та НАТО. Це означає, що принаймні в авторів документу існує розуміння – з Путіним не потрібно і не можна говорити наодинці. Є про продовження міжнародних судових позовів до агресора. Є правильні тези про демократичний цивільний контроль над збройними силами. Є чітка класифікація загроз, зокрема, з боку спеціальних служб РФ, які «продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу».

І що мені особливо приємно – є ОКРЕМА фіксація в Стратегії наміру отримати в найближчі роки запрошення до виконання Плану дій щодо членства в НАТО – пункт, відображення якого в Стратегії і я особисто, і наш Центр активно адвокатували останнім часом. Взагалі часом складається враження, що цю Стратегію готували ті ж автори, що й минулого разу, але цього разу їм дали можливість написати більше.

Те, що дещо знітило – градація стратегічних партнерів. Дивно дещо було, наприклад, побачити Польщу у другому розряді стратегічних партнерів поруч з Азербайджаном, а Британію та Францію – у першій лізі («причепом» за Німеччиною, щоб не образились?). Неоднозначним є «розміщення» Білорусі та Молдови у розряд тих, з ким плануємо розвивати винятково «прагматичне партнерство». Румунія взагалі окремо не згадана, хоча в плані безпеки вона і Польща є єдиними західними сусідами, на які Україна може покладатись у плані стримування агресії Росії.

Показово, що окрема увага приділяється корупції як безпековому виклику (американські партнери явно мають оцінити). Хоча останні тренди, які відбуваються навколо антикорупційних органів відразу ж ставлять питання щодо серйозності втілення намірів, зафіксованих у Стратегії.

Це питання дійсно резонне. Будь-які Стратегії завжди мають ризик залишитись набором правильних тез. І йдеться тут не лише про Україну. Ми не знаємо наскільки президент комфортно почувається з зафіксованим у Стратегії. І наскільки глава держави взагалі вникав у написане. Подейкують, що одним з його основних побажань було, щоб Стратегія була написана людською мовою. Однак у даному випадку важливо те, що у всіх хто вболіває за майбутнє держави Україна (не країни, а саме держави) з’явилось ще одне важливе гіперпосилання, яке можна буде постійно вказувати для тих, хто час від часу забуватиме який у нас стратегічний курс і кого ми вважаємо агресором.

P.S. Все ж таки цікаво, що Стратегію оприлюднили після переговорів «нормандських радників». Чи варто це сприймати як те, що ми вже не боїмось вербально образити Кремль і якимось чином ускладнити переговори, тому що вони й так рухаються в неправильному напрямку? Чи це якийсь інший сигнал Кремлю?

Альона Гетьманчук, директорка Центру «Нова Європа»

Джерело: Українська правда

Схожі публікації
ОпініяСуспільство

Російська журналістка: «У моїй смерті прошу винити Російську Федерацію»

Опінія

Північний потік. Голка Чахлика

Опінія

Оренда та продаж майна «Укроборонпрому»: схеми чи засіб наповнення бюджету?

Опінія

Коли лисиці Кремля хочуть охороняти чужий курник