Аналітика та дослідженняСуспільство

Як російські медіа маніпулюють проблемою двомовності в Україні?

Language Ukraine

В Україні наразі гостро стоїть проблема двомовності. Народ у нас один – український, але спілкується він двома різними мовами – російською та українською. Це стає джерелом для маніпулювання.

Саме події 2014 року (окупація Криму, війна на Сході України) показали всю гостроту проблематики, коли “зелені чоловічки” під приводом захисту російськомовного населення, яке утискають зі всіх сторін “бандерівці” та “фашисти”, вторглися на територію України та розпочали війну за їх визволення. В російському інформаційному просторі 24 години 7 днів на тиждень циркулюють наративи про те, що необхідно захистити російськомовних мешканців в Україні від різних утисків, створюються фейки про те що, нібито, дітей ділять на сорти та дискримінують російськомовних тощо.

Але спочатку розберемо історію даного питання, подивимось на мовну ситуацію в Україні та дослідимо найбільш популярні російські наративи про “утиски” російськомовних на теренах нашої держави.

З чого все почалося…

Books nationalПроблема двомовності в Україні виникла внаслідок тривалого процесу культурної асиміляції, тимчасовим перехідним етапом від української мови до російської мови.

Причиною цього було те, що Україна довгий час не мала своєї державності і була поділена між такими імперіями як Російська та Австро-Угорська. І якщо на українських територіях, які перебували у складі Австро-Угорщини, були більш ліберальні умови до розвитку української мови і культури, то на тих землях, що входили до складу Росії, справи були набагато гіршими (згадаємо Валуєвський циркуляр, Емський указ). Це також відклало відбиток на сучасній етномовній карті України, де Західна Україна (яка входила до складу Австро-Угорщини) говорить виключно або переважно українською мовою, Центральна Україна в основному або частково теж говорить українською, а вже Південно-східна Україна віддає перевагу російській мові.

Якщо іти далі, то Україна після поразки в Національно-визвольних змаганнях 1917-1922 року опинилася у складі СРСР. Спочатку, щоб здобути симпатію українців до радянської влади, проводилась політика українізації, наслідком якої було “Розстріляне відродження” (літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру. Було знищене тоталітарним сталінським режимом – від ред.). Згодом політику українізації швидко згорнули.

В 1930-х роках розпочались репресії проти всієї дореволюційної інтелігенції, відбувалось знищення переважної частини культурного прошарку української нації. Досить наголосити, що співробітників Міністерства освіти УРСР було двічі знищено практично повністю. Така ж доля спіткала більшість вчителів, письменників, викладачів та вчених. Відбувалося витіснення української мови із усіх сфер вжитку у державі. Цей процес зупинив початок Другої світової війни.

Після смерті Сталіна та “відлиги” (60-ті роки) прийшла нетривала українізація, почали друкувати твори українських письменників, у великих містах відкрилися українські школи, з’являлися нові кінорежисери, художники, митці. Проте згодом знову розпочалися репресії проти українських культурних діячів (70-ті роки), однак не такі кровожерливі як за часів Сталіна.

Згідно взятому курсу на побудову комунізму, відбулося проголошення політики “єднання народів – єднання культури”, тобто йшла поступова русифікація всіх сфер життя, денаціоналізація народів СРСР та перехід до нового типу свідомості як “громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік”, а не окремо українця, росіянина чи білоруса. Саме за цей час в Україні скоротилась кількість шкіл, що викладали українською, а майже всі предмети у ВНЗ, за винятком кількох університетів на Західній Україні, переводились на російську мову викладання.

У 80-ті роки російська мова була оголошена державною в Україні, одночасно Москві були підпорядковані залишки культурної автономії нашої держави.

У 1989 році ухвалили закон УРСР “Про мови в Українській РСР”. Це був крок  уперед, бо закон підтримував мову в одних сферах, проте не долав русифікацію в інших. З таким станом речей Україна підійшла до моменту проголошення своєї Незалежності, переживши глибоку радянізацію та русифікацію.

Після проголошення незалежності і до сьогодні

Girl patriot UkraineЯкщо взяти до уваги перепис населення УРСР 1989 року, то можна спостерігати наступну картину – українці, що були титульною нацією республіки, становили близько 72% усіх мешканців. Найбільшою національною меншиною були росіяни – 22%. Українську мову вважали рідною 64,7% мешканців республіки, а російську – 32,8 %.

Проте на момент проголошення Незалежності, згідно слів Володимира Паніотто (генерального директора Київського міжнародного інституту соціології – від ред.), в Україні було більше половини російськомовних людей.

Саме поділ за мовою і визначив подальший розвиток України після здобуття Незалежності. Адже за роки Незалежності дане питання сіяло певну недовіру серед українців. Зокрема, коли умовний мешканець Луганської області з кліше сприймав мешканця Львівської області, як якогось бандерівця, який спілкується на незрозумілій йому мові. І навпаки на представника Луганщини дивилися, як на людину з іншої планети.

У 2012 році, за президентства Віктора Януковича, з багатьма порушеннями, було ухвалено закон України “Про засади державної мовної політики”, ще відомий як “закон Ківалова-Колесніченка”. Він закріпив функціонування регіональних мов – у деяких регіонах російська мова набула статусу офіційної поруч з українською, а де-факто – замість української. Закон діяв цілих 6 років.

Сьогодні через те, що тодішня влада свідомо чи несвідомо не звертала увагу на мовне питання, і жодним чином не сприяла вирішенню даної проблеми, а також не “зшивала” її в єдиний інформаційний простір України, ми маємо війну на Сході країни. Адже саме мовне питання використало керівництво Російської Федерації для посіву розбрату між українцями, розділивши їх на Схід та Захід, та прийшовши захищати російськомовних нібито від утисків.

Проте варто розуміти, що мова в Україні, попри всі намагання ворогів державності, не стала маркером, який визначає приналежність її носія до проєвропейської чи проросійської орієнтації. Адже в Україні виросло не одне покоління російськомовних громадян, які стали патріотами своєї держави незалежно від мови спілкування.

Ministry of Foreign Affairs of UkraineТак, результати масового опитування населення України, проведеного у 2017 році науковцями Інституту української мови НАНУ спільно з Ґіссенським інститутом славістичних студій (Німеччина), показали високі позитивні відповіді на питання стосовно державної мови. З запитанням “Чи згодні Ви з твердженням, що українська мова є одним з атрибутів державності України?” погодилося 79,7% респондентів. На обов’язковість вивчення української мови позитивно відповіли 90,1% опитаних, натомість обов’язкове володіння російською мовою підтримало – 33,2 %.

На сьогодні прийнято законопроєкт №5670-д, де мова визнається елементом конституційного ладу, державної єдності та національної безпеки. Кожному громадянину гарантується право на отримання інформації, надання послуг українською мовою. Закон захищатиме українську, водночас він не спрямований проти інших мов. Водночас потрібно розуміти, що вирішення мовного питання – це не 5, 10 чи 25 років, це цілі покоління. Тому потрібно забезпечити не високі темпи українізації, а їхню незворотність.

У чому небезпека двомовності в Україні?

Двомовність – це реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах однієї спільноти.

До прикладу в Європі є чотири двомовних країни: Фінляндія, Ірландія, Білорусь, Бельгія; три тримовних країни: Боснія і Герцоговина, Швейцарія і Люксембург. Варто розуміти, що європейська багатомовність відрізняється від африканської колоніальної багатомовності, адже в межах однієї європейської країни об’єдналися кілька народів.

Проте в цих країнах не все так просто як здавалось б, адже в кожній з них є проблеми, які виникли на основі багатомовності. Наприклад, в Бельгії виникали мовні конфлікти між Валонцями, які спілкуються французькою і фламандцями, прихильників фламандської мови (друга назва нідерландської мови). В цьому контексті також можна навести приклад двомовної Канади, де був сильно поширений сепаратизм через культурну та мовну різницю її регіонів (Квебек).

Деякі держави після здобуття незалежності намагалися поєднати два завдання: з одного боку відродити національну ідентичність, з іншого – зрівняти у правах всіх громадян, залишаючи певний статус для мови країни, з-під залежності якої вони звільнилися. Проте така політика призвела до повної одномовності – домінування мови колишньої метрополії.

Так, у Білорусі лише 6% громадян постійно користуються білоруською, а 74 % – російською. Таким шляхом іде й Казахстан, де казахською мовою вільно володіє 60 % населення, а російською – 85 %.

Сумним прикладом є Ірландія, адже недостатні зусилля з підтримки своєї мови призвели до фактичного витіснення її англійською. Сьогодні в повсякденному вжитку вона лише в 70 тисяч із 4,5 млн. осіб через обмеженість офіційно обов’язкових сфер застосування ірландської мови. І тільки в 2005 році тут було запроваджено комунікацію з громадянами окрім англійської ще й ірландською.

Дискусії про мову

Важливість мовній проблемі надає і те, що вона також має економічну складову. Адже ті, хто заперечували право української мови на існування, в кінцевому рахунку заперечували право українців самим вирішувати, як жити, що будувати чи вирощувати на свої землі. І це не тільки стосується України, а й як вже згадувалося вище інших країн.

Проблема двомовності, чи радше сказати одномовності має у своїй основі фундаментальне право на власність носіїв тієї чи іншої мови на певній території, право розпоряджатись нею, керувати фінансовими потоками, людськими ресурсами. Врешті-решт – це право на суверенітет.

Правило “один народ – одна мова – одна держава; два і більше народів – дві і більше – одна держава” – це не про нашу державу, адже у нас один народ і дві мови (що характерно для постколоніальних країн Африки). Саме це створює хибну ілюзію про те, що нібито у нас проживає два етноси – українці та росіяни.

Проблемою є також те, що через змішання мов утворюється суржик, який поєднує у собі російську та українську мову, та який поширений у селах російськомовного Сходу України. Також якщо послухати політиків, які нібито й говорять українською, стає зрозуміло, що ця мова для них чужа, штучна. Бо коли вимикаються мікрофони і телекамери, вони переходять на російську. Те саме стосується і молоді. Що ще раз показує адаптованість – змішання української та російської мови. Таким чином, відбувається знищення культури мовлення, як української, так і російської мови.

І це вже не говорячи про безпековий вимір, де за прикладом іти далеко не потрібно. Крим та Донбас є найсвіжішим і найяскравішим підтвердженням важливості мови в сфері безпеки. Для Росії саме російська мова є підтвердженням їхнього “права” на окуповані території та захист російськомовного населення, яке звісно їх про це не просило.

Доволі часто в українському дискурсі питання мови уперто заганяли у фольклорну, культурно-лінгвістичну, майже маргінальну площину, але ніяк не в економічну, політичну, територіальну та безпекову. Постійно це все переводилось у площину дискусій про правопис та сфери застосування.

Але як можна помітити, особливої гостроти дискусії про мову набувають, коли тій чи іншій олігархічній групі потрібно відволікти увагу від економіки. В такі моменти топові політики та ЗМІ починали розганяти дискусії про мову відсуваючи на другий план справді надважливі проблеми економічного розвитку, розподілу чи перезавантаження влади. Коли ці питання вирішувались, дискусії про мову стихали.

Тому для українського суспільства стоїть завдання подолати колоніальне минуле, але потрібно це робити виважено і поступово, беручи до уваги що це питання буде вирішуватись не 5, 10 чи 25 років, на це знадобляться декілька поколінь. І тут не про заборону російської мови. Потрібно припинити змішувати дві мови, щоб кожна людина чула чисту, питому, незасмічену мову.

Російські фейки та наративи про проблему мови в Україні

flags of Ukraine and RussiaРосійські пропагандисти постійно намагаються підробити українську ідентичність та вигадують багато “історичних фактів”. Одним із таких є фейк, що українську мову створили радянські вчені, австрійці, лабораторії ЦРУ, що українська мова є “нарєчієм” російської, яка використовується тільки селянами. Є міфи про те що українською неможливо писати про науку і мистецтво, і нею можливо озвучувати тільки комедійні фільми і серіали, тощо.

Російські медіа продовжують тиражувати мовні фейки про поділ дітей на сорти та дискримінацію російськомовних. Приводом стало те, що новий український закон про загальну середню освіту начебто ділить дітей на сорти, витісняє зі шкіл російську мову та дискримінує російськомовне населення. Звісно, варто зауважити, що закон “Про повну загальну середню освіту” не містить такого.

Поширеними є страшні історії про те, що за відмову від використання української мови будуть “карати” не тільки штрафами, але і виправними роботами. А по країні почалися облави “мовних інспекторів”, які гамселять російськомовних.

Із початком вересня, коли в українських школах почалось навчання за новими правилами, які передбачають викладання 80% предметів українською мовою, проросійські ресурси посилили поширення меседжів про “утиски російськомовних громадян”.

На думку медіа-оглядача Петра Бурковського, тема виявилась продуктивною, адже швидкість переходу на українську мову навчання справді хвилює мешканців Донеччини, Луганщини та інших регіонів, де дотепер значна частина школярів обирала російську мову навчання.

Звернемо увагу на недавні події у Слов’янську, коли активістку у маршрутці, яка попросила всіх надіти маски, звинуватили у використанні української мови. Дану тему російські медіа подали, як відмову мешканців Донбасу переходити на українську мову та начебто взагалі це був їхній протест проти політики, яку веде наша держава.

Потрібно розуміти, що дані наративи російська пропаганда використовує для того, щоб виправдати дії РФ в очах своїх громадян і світової спільноти. Начебто вона легітимно захищає російськомовне населення від утисків “бандерівців”, які хочуть вчинити масовий геноцид російськомовного населення, хоча зрозуміло що причини криються зовсім в іншій площині.

Отже, проблема двомовності в Україні є серйозним питанням, яке не можна ігнорувати. Адже це не тільки гуманітарна, етнографічна площина, а  й економічна, політична та безпекова. Завдяки мові ми творимо власну ідентичність, заявляємо про свої права на дану територію, ресурси, населення.

War in DonbassДовгі часи українська влада постійно відкладала мовну тему на полицю, тому ми маємо сумні події 2014 року, коли Росія під приводом захисту російськомовного населення розпочала гібридну війну проти України. Саме на цій темі грає російська пропаганда, поширюючи фейки та наративи про утиски російськомовних, “розп’ятих хлопчиків” та геноцид російськомовних.

Проблема мови просто недооцінюється, а насправді  є однією із стратегічних питань. І до змін потрібно підходити дуже виважено і обережно.

Як сказала велика українська письменниця Ліна Костенко: “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу”.

 

Центр протидії деструктивній пропаганді та інформаційним агресіям «АМ&РМ»

Схожі публікації
НовиниСуспільство

ОБСЄ не бачить прогресу в розробці проєкту плану дій стосовно Донбасу

НовиниСуспільство

Отруєння Навального: сліди "Новічка" знайшли не лише на пляшці з водою

НовиниСуспільство

Чи є бізнес після COVID?

ОпініяСуспільство

«Світовий прорив»: «Сбербанк» РФ може розробити штучний інтелект для розпізнавання COVID-19 за кашлем