ОпініяОригіналСуспільство

Ексклюзив: з досвіду спілкування з бойовиками

Kosovo War

Під час роботи над одним зі своїх проєктів перечитував доповіді Моніторингової Місії ОБСЄ в Україні й звернув увагу на те, як часто (можливо частіше ніж в інших місіях) російські окупанти на Донбасі та їхні маріонетки безкарно блокують патрулі ОБСЄ. А ОБСЄ лише фіксує інциденти. У зв’язку з цим спливли в пам’яті розповіді мого давнього й доброго товариша, нині поважного посла, а колись співробітника місії ООН у Боснії та Герцеговині. Він згадував про «дипломатичні суперечки» на блок-постах, коли у відповідь на вимогу проїзду якісь вже зранку напівп’яні сербські «апалченці» тицяли йому в живіт автоматами. А він шукав аргументи та намагався збагнути, що в тих «апалченців» у голові, бо треба було відстоювати свої права навіть у таких диких ситуаціях!

Згадався і власний досвід. До Косово я попав у другому ешелоні оонівської місії. Резолюцію 1244, яка розгортала миротворчу місію в Косово, Рада Безпеки ООН ухвалила 10 червня 1999 року. А вранці наступного дня, в п’ятницю, мені зателефонували з транспортної служби, щоб я забрав авіаквиток до Скоп’є на завтра. Збентежений, я пішов до очільника робочої групи по Косово, Помічника Генсека Альваро де Сото, який тоді був моїм безпосереднім начальником:

— Що діється? Мені тут дзвонять про якісь квитки на завтра. Що це означає?

— Ой, не встиг тобі сказати. Я тебе «продав» де Мелло (Серджіу Віейра де Мелло був призначений керівником місії ООН в Косово).

— Як це???

— Серджіо набирає собі команду в Косово. Їм потрібен керівник політичної групи. Я запропонував тебе. Ти в темі та й Серджіо тобі довіряє.

— Надовго?

— Як складеться. Від трьох тижнів до трьох місяців.

— Овва! Мені ж зібратися треба та, принаймні, дружині сказати. Дайте хоча б ці вихідні на збори.

— Добре, зараз передавай справи, день на збори, а в неділю полетиш.

…До Скоп’є дістався з 12-годинною затримкою через грозу. Через день сформували конвой з кількох машин і ми поїхали у столицю Косово Приштину, обганяючи нескінченний потік біженців, що поверталися додому, та колони важкої техніки натівського контингенту KFOR.

У Приштині я запитав у заступника де Мелло Мартіна Ґріффіта про завдання «моєї» політичної групи. Він відмахнувся:

— Яка там «політична група»? Немає її у нас.

— То навіщо мене викликали?— здивувався я.

— Та не до цього зараз. У нас немає кому цивільними справами займатися. Ти тутешню ситуацію знаєш і знайомий з місцевими сербами та албанцями. Приєднуйся до групи з питань цивільної адміністрації.

— Nema problema! А хто там працює?

— Ти, той, сербськими фразами тут не дуже хизуйся,— попередив Мартін. — У групі Джей Картер. А тепер ще й ти будеш.

— Я думав, що група — це принаймні троє…

— Припини, — огризнувся Ґріффіт. — Тобі все б жартувати. Ти ж бачиш, що людей бракує. У вас на двох одна машина й одна рація.

— Як це «одна на двох» рація? А як же безпека?— здивувався я.

— Та немає більше. Безпека… Он у нас у всіх навіть бронежилети без пластин, бо не встигли підвезти!

Так я став 28-м співробітником Місії ООН в Косово. Блакитну каску та видимість бронежилету закинув під ліжко та й пішов займатися цивільними питаннями. Роботи було по самі вуха — серби масово залишали Косово, не було ні місцевої адміністрації, ні поліції, не працювали комунальні служби. Усе довелося починати майже з нуля та інколи діяти, ігноруючи всі правила та інструкції. Скажімо, коли виникла потреба встановити присутність ООН в Призрені, на півдні Косово, туди поїхав наш колега Марк Баскін. Усупереч усім правилам, один. З рюкзачком, радіопередавачем і телефоном. Добре, що автом, а не автостопом. Інакшого виходу не було, бо ситуація вимагала швидких рішень та нестандартних дій.

Резиденція спецпредставника генсека ООН у ті перші дні була і його житлом, і нашим робочим офісом. Мені це було зручно, бо жив на сусідній вулиці й до мого помешкання можна було швидко дістатися навпрошки — сходами повз готель «Деа». Проте через кілька днів у місто зайшли загони Визвольної Армії Косово на чолі з її командувачем Хашімом Тачі (тепер він під слідством у Гаазі). Британський КФОР хутко вигнав бойовиків з міста, а Тачі з охороною поселився у тому самому готелі «Деа».

Кілька днів потому я допізна засидівся в офісі. А коли вже звичною дорогою пішов додому, на сходах мені заступили дорогу два кремезні охоронці Тачі. Я показав їм своє оонівське посвідчення, тицьнув у напрямку свого будинку, мовляв, я свій, додому йду. Охоронці жестами «відповіли», що мені треба пройти до рогу метрів з 500, там піднятися вгору й потім паралельною вулицею вертатися до свого помешкання. Робити серед ночі кілометровий крюк, коли звідси напрямки 50 метрів, мені аж ніяк не хотілося. І я вступив з охоронцями у жваву суперечку із застосуванням жестів. Я пхав їм під носа своє посвідчення, ляскав себе по стегнах, показував на пальцях куди мені треба пройти… Вони заперечливо крутили головами, позначали руками, що прохід закрито та намагалися відтіснити мене від сходів. Хвилин через п’ять активної жестикуляції охоронці втомилися й вирішили перевести наш діалог на інший рівень. Один з них пішов до готелю й через кілька хвилин повернувся з «перекладачем», заспаним чоловічком, який приємно посміхаючись поцікавився:

— Sprechen sie Deutsch?

— Nein!— заволав я, згадуючи німецькі слова з радянських фільмів про війну.– Nicht sprache Deutsch! English!

Тут вже замотав головою «перекладач»:

— No English.

Перекладачем його, мабуть, вважали через те, що він колись працював у Німеччині та, на відміну від охоронців, знав не тільки албанську. Він був упевнений, що всі іноземці мають знати німецьку, бо там, де він працював, саме так і було. Вочевидь, я його розчарував і наша розмова пішла по новому колу. Але це вже було не «німе» кіно, а звукове. Ми, як і до цього, розмахували руками: я тицяв в бік сходів, перекладач з охоронцями в інший. Але тепер наша жестикуляція супроводжувалася голосною сумішшю англійських і німецьких фраз, перемішаних з сербськими матюками та ще бозна з чим. Охоронцям хотілося лиш одного: щоб я відчепився від їхньої душі та обійшов ці кляті сходи. Вони вказували пальцями на готель й закочували очі, мовляв, у них наказ. Я мотав головою й горлав, що я живу он там, що я ходив цими сходами навпрошки й далі ходитиму, що мені байдуже хто тут оселився і взагалі, наразі влада тут ми, а не бойовики…

Думаю, що наша сварка розбудила всіх сусідів, але вони остерігалися навіть з вікон виглядати, бо час тоді був дуже непевний. Нарешті охоронці здалися, мовляв, «Та йди вже! Морока тут с тобою…»

Мені б заспокоїтися, так – ні. Зранку я дізнався, що де Мелло зустрічатиметься з Тачі, заскочив до нього в кабінет, розповів про нічну пригоду та запропонував використати цей, хоч і незначний, інцидент, щоб поставити бойовиків на місце, інакше вони сядуть нам на голову й будуть обмежувати нашу свободу пересування, де та коли їм заманеться. Серджіо погодився й під час бесіди знайшов для Тачі такі «проникливі» слова, що той аж упрів. А я ближче до обіду згадав, що забув зарядний пристрій до ноутбука, побіг за нею додому і на сходах знову зіштовхнувся з нічними співрозмовниками. Вони мовчки розступилися і в їхніх злих поглядах відверто читалося: «Тобі, ябедник, мало, що нам через тебе від начальства щойно перепало? Ти сюди ще й поглузувати прийшов?» Перевірити, як потім працював прохід, не довелося. Через день ми з колегою переселилися до центра міста у квартиру, яку нам здала сербська лікарка — втікачка з Косово.

Хай там що, але я не пам’ятаю жодного іншого випадку, коли б бойовики, чи пізніше місцева влада, у будь-який спосіб обмежувала пересування оонівського персоналу в Косово.

Коли доводиться читати звіти СММ ОБСЄ на Донбасі про те, що бойовики блокують пересування спостерігачів на контрольованій ними території, мені згадується де Мелло. У ситуації, коли в Косово ще панувало безвладдя і персонал місії ООН був, по суті, беззахисним перед озброєними бойовиками, Серджіо не побоявся збити пиху з Тачі та його бійців. Якби керівництво СММ ОБСЄ в Україні з самого початку зважилось поставити окупантів на місце, можливо їхніх спостерігачів рідше зупиняли б на блок-постах. Але очільники місії ОБСЄ так не зробили, і навряд чи зроблять. Мабуть, їм гонору бракує.

 

Олександр Мацука, дипломат, колишній співробітник Секретаріату ООН, шеф Секретаріату Ради Безпеки ООН (2012-2016)

Схожі публікації
НовиниСуспільство

Україна висловила рішучий протест проти планів Росії провести на Донбасі вибори до Держдуми РФ

НовиниСуспільство

Чехи засудили до 21 року ув’язнення білоруса, який воював на Донбасі

НовиниСуспільство

Росія подала в Європейський суд із прав людини позов проти України

НовиниСуспільство

Спільна заява України та Польщі щодо Північного потоку - 2