ОпініяСуспільство

Голодомор: сплановане вбивство українського селянства більшовиками

Колись малим сідав бабусі на коліна, вона мені щось розповідала, а я гладив її сиве волосся, водив пальцем по зморшках, що ними було посічене бабине обличчя. Інколи під пальці попадали вузлики в її мочках, тверді, неначе камінчики.
— А що то у вас, бабо, за «камінці»?
— Та то… колись у мене там сережки були…
— А чого їх більше не носите?
— Бо тих нема, а інших не хочу.

Ну, малому-то байдуже, а коли підріс, почав допитуватися, що там за історія з сережками була. А вона банальна та дивна одночасно, як наше життя.
— У 29-му році приїхали до нас з району уповноважені організовувати колгосп. Сказали, що треба всім записуватися, от усі й пішли, — розповідала бабця.
— І куркулі?!
— Та які куркулі?! Не було в нас куркулів.
— А бідняки, Комбіди були?
— Авжеж. Було в селі кілька п’яниць, в яких нічого за душею не було, от вони й стали тим комбєдом.

Дід відвів у колгосп коней, корову, здав реманент і сам пішов туди працювати. Як усі. А в 1930-му році прийшов з району наказ вислати з села кільканадцять класових ворогів. Голова сільради чомусь вирішив, що він хитріший за радянську владу. Склав список зі своїх родичів та знайомих, наказав їм зникнути з села та пересидіти десь, поки кампанія не скінчиться. І пообіцяв «призначеним куркулями» доглядати за хатами до їхнього повернення. Мої дід з бабою попали у той список і разом з дітьми подалися аж на Північний Кавказ працювати в німецьких колоніях, де ще не було колгоспів.

Голова сільради прозвітував у район, що всі куркулі повтікали і що висилати нема кого. Але ж радянську владу на кривій козі не об’їдеш! Вона голові пояснила, що їй байдуже, по яких закутках сховався класовий ворог. А план є план: сказано тобі стільки-то куркулів вислати – виконуй! Нема тих – складай списки з інших. Відтак, другу чергу вже не попереджували й вислали до Сибіру. Ніхто з них у село не повернувся і що з ними сталося — невідомо. А коли кампанія скінчилася, то моїм на Кавказ, написали, що можна повертатися в село.

Вони повернулися восени 1932-го року, якраз, коли в селян зерно та інші харчі забирали… А їсти ж треба. Бабуся з сестрою ходили в поле на скошену стерню збирати колоски. А в Совітів принципи: нехай згниє, аби людям не дісталося.
— Як ми з Секлетою колоски збирали, то колгоспний об’єздчик бігав конем і бив нас нагайкою, — розповідала бабуся. — А коли голодовка почалася, то він перший і помер, — додавала вона з невластивою їй зловтішністю.

У, зазвичай стриманої, моєї бабці раптом де й бралася якась нетерпимість, коли мова заходила про «голодовку», як вона називала 1933-й рік. Вона, приміром, ніколи не здоровкалась з сусідкою через дорогу. Я запитав, чого так, а бабуся жорстко відрізала:
— У Марії троє дітей в голодовку померло, а сама вона жива.
— А ви як вижили? — поцікавився я.
— Вижили, бо купи трималися та дбали один про одного. Щось у полі поназбирали, щось з собою привезли… Все одно під весну дід почав з голоду пухнути… А в мене були золоті сережки, великі такі, півмісяцями. Дід на весілля подарував. То я пішла в скупку, у Торзін, віддала їм, а вони мені — мішок муки. Так до весни й дотягли.  А від сережок тільки «камінчики» у вухах залишились. На спогад…

Bread in tableОт так! Радянська влада, «піклуючись про інтереси трудящих», напередодні Голодомору, у 1931-му році, створила Торгзін (Всесоюзне об’єднання для торгівлі з іноземцями). Проте головними клієнтами Торгзіну були радянські громадяни. У них за заниженими цінами, в обмін на харчі та інші товари, скуповували дорогоцінні метали та каміння, предмети старовини та валюту. Торгзін розцвів саме в часи Голодомору в Україні, коли люди туди несли останнє. Саме тоді, 29-го червня 1932-го року була заснована Всеукраїнська контора Торгзіну (ВУК «Торгзін»). У голодний 1933-й рік в Україні кількість магазинів Торгзіну зросла в рази: у січні діяло 74, а в жовтні вже 263 магазини. А коли в селян вигребли останнє, контору тихенько прикрили.

Масштаби «золотої лихоманки» більшовиків відповідали графікам убивств голодом: у 1931-му через систему «Торгзіну» надійшло 6 млн валютних рублів, у 1932-му — 50 млн, у 1933-му — 107 млн. З них 75,2 % становили коштовні метали. У 1932-му році Торгзін УРСР «заготував від населення» 21 тонну золота на 26,8 млн руб., 18,5 тонн срібла на 0,3 млн руб., а вже в 1933-му — 44,9 тонни золота на 58 млн руб та 1420,5 тонни срібла (мабуть, люди вже хрестики здавали) на 22,9 млн руб. Десь серед того «золотого лому» лежали й бабусині сережки, якими вона заплатила більшовицькому Молоху, щоб викупити чоловіка та дітей у смерті.

За ті гроші, що Совіти заробили на хрестиках і сережках, можна було б нагодувати всіх голодних. Тож нехай сьогоднішні адвокати московських правителів не брешуть про неврожай 1932-го року. І гроші були, і хліб продавали за кордон. У 1932 —1933-му роках Москва експортувала по 1,7 млн тонн зерна. Саме тоді, під час Голодомору, сповна проявилася підла сутність Совітів: мародерство. Живі віддавали свої сережки та обручки за окраєць хліба, а з мертвих цинічно знімали хрестики.
А тим, хто волає про те, що голод був не тільки в Україні, слід нагадати, що 22-го жовтня 1932-го року «задля прискорення хлібозаготівель», тобто вилучення хліба у селян, і організації репресій, політбюро ЦК ВКП(б) відправило на Північний Кавказ і Україну дві надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича та Молотова. Зауважте, саме на Північний Кавказ і Україну, а не на Тамбовщину чи Рязанщину. Тобто, вилучення хліба відбувалося в областях, що були заселені переважно українцями.

І саме тоді ж, наприкінці 1932-го року вийшла постанова ЦК ВКП(б) про припинення «коренізації», тобто українізації Кубані, яка теж потерпала від штучного голоду. Були закриті українські школи, яких на той час було до 300, редакції україномовних газет, культурні заклади. Натомість почалося агресивне зросійщення краю.

У який би одяг Москва не рядилася, вона завжди залишалася імперією, що їй українство стояло поперек горла. Повною мірою україножерська політика Москви проявила себе саме на початку 30-х років. Процес так званої «Спілки визволення України» в 1930-му році, на якому було засуджено 474 особи української інтелігенції, закон «про п’ять колосків» 1932-го року, тотальне вилучення харчів у селянства та загороджувальні загони навколо станцій і великих міст, Торгзін, русифікація Кубані, переселення людей з Росії у вимерлі українські села — це все ланки єдиного злочинного ланцюга. Совітам замало було вбити українців, вони ще хотіли нас пограбувати й збезчестити. Зробити тих, хто виживе, німими рабами без пам’яті, без мови, без гідности.
І дотепер Москва воліє, щоб всі забули про жахи 1932 — 1933-го років і не визнає цей злочин. Та дарма! Ми не забудемо. Ні тисячі висланих на голодну смерть селян, проголошених «куркулями», ні вимерлі села, ні ненароджених дітей, ні зросійщені Донбас і Кубань.

А я до всього цього не прощу їм камінчиків у вухах моєї бабусі. І щиро сподіваюся, що бабусині сережки таки стали поперек горла причетним до цього злодійства негідникам. Бо, зрештою, більшість з них розстріляли свої ж разом з усякими чубарями, косіорами, постишевими та іншими номенклатурними «жертвами сталінських репресій».

 

Олександр Мацука, дипломат, колишній співробітник Секретаріату ООН, шеф Секретаріату Ради Безпеки ООН (2012-2016)

Схожі публікації
НовиниОригіналСуспільство

Велике оновлення шахової дошки: шанс та виклик

НовиниСуспільство

Протягом минулого року російські суди засудили 16 кримських політв'язнів

НовиниСуспільство

Україна, Грузія та Молдова — найбільш амбітні східні партнери ЄС

НовиниСуспільство

Європейський суд із прав людини почав розгляд справи «Україна проти Росії» і виніс перше рішення