Огляд Україна БрюссельОригіналСуспільство

Маріуполь під прицілом. Інтерв’ю

Mariupol

Напад на Маріуполь не був для цієї дівчини сюрпризом. За кілька днів до повномасштабного вторгнення в Україну Ірина (ім’я змінене) із тяжким серцем поїхала до Києва. Коли зник зв’язок з її батьками, а звуки непереривних вибухів неподалік від її дому в Києві змусили її тікати й звідти. Чотири дні Ірина добиралася до Бельгії. Минуло два місяці, відновився зв’язок із селищем біля Маріуполя, де проживають її родичі. Зв’язок – не український, а ДНРівський “Фенікс”. Розмовляє з рідними Ірина лише через інтернет. Їй сьогодні 26, а позаду – професія, друзі, мрії.

Ірино, ти з Маріуполя?

Так, селище біля Маріуполя, за 20 кілометрів. Там мій будинок, там мої рідні живуть.

Рідні все ще залишилися у цьому будинку?

Так, вони зараз там перебувають на окупованій території.

А ти поїхала з Маріуполя під час окупації чи до?

Я виїхала до окупації. Я була у родичів до 18 лютого.

А ти знала що буде окупація, щось відчувала?

Так, усі знали що буде щось нехороше, передбачали це. Усі про це писали. В основному всі думали, що все буде розгортатися в Донецькій області, не у всій Україні. Я поїхала до Києва, я там винаймала квартиру.

Ти працювала у Києві? Що зараз із роботою?

Так, я працювала, коли почалися воєнні дії. Це було сільськогосподарське підприємство, і його землі були в Херсонській області. Зараз це теж окупована територія. Тому роботи немає. Хоч фірма юридично є, проте в березні та квітні мала починатися посівна. Ми до цього готувалися, але посівної не було.

У тебе було своє життя в Києві, свої друзі. Є хтось, хто постраждав від війни?

Мій друг, із яким ми разом навчалися в університеті, він трохи старший за мене, коли готував їжу на вулиці, його поранило уламком, і він загинув.

А ти звідки дізналася про його смерть?

Його брат почав шукати його в інтернеті, я побачила ці дописи. Потім він опублікував інформацію, що хлопця більше немає…

Як твої близькі зараз переживають цю ситуацію?

Дуже тяжко. Вони дуже засмучені. Лікарню, де вони працювали, повністю розбомбили. Мій дядько залишився без роботи. У Маріуполі зараз із лікарнями взагалі критична ситуація. Їх там залишилося одна чи дві. І то частково вони зруйновані. Немає апаратури, багато лікарів поїхали з міста.

А вони отримують якусь допомогу?

Так, один із батьків як інвалід отримує допомогу.

ДНРівську?

Так, уже так.

Чи ти знаєш про якісь протестні настрої в Маріуполі проти влади окупантів?

В основному, всі хочуть назад в Україну. Кажуть, що добре жили. Звичайно, виросли платежі за комуналку, але в Україні було жити добре. А зараз уже погано.

А як вони сприймають, що це вже не Україна – “ДНР” чи Росія. Як сприймають люди?

Вважають “ДНР” незаконним формуванням. Там не можна навіть у поліцію піти, тому що “ДНР” – це беззаконня. Знайомі розповідають, якщо ти захворів, то тобі немає куди звернутися у лікарню, не буде надано жодної медичної допомоги. І звичайно, моральний стан дуже поганий через це все.

У медіа розповідають про фільтраційні табори. Твої рідні проходили фільтрацію?

Вони кажуть, що було дуже жорстко все. Я подробиці не розпитувала. Були дуже неприємні запитання, забрали телефон та передивилися повністю всі соціальні мережі. Запитували: «Як ставитеся до української армії? До батальйону «Азов»? Їм доводилося брехати, тому що на допиті були люди зі зброєю.

Вони зі зброєю були?

Звичайно. А коли рідні подали на фільтрацію, то були у списку якісь понад 3000-ні. Тобто окупанти не поспішають це робити. Тоді ще були активні бойові дії, і мої родичі хотіли поїхати з міста за кордон чи в інше місто України. І вони кажуть: “Можна швидше, ми хочемо виїхати”. І ось що ДНРівець  їм відповів: “Спочатку фільтрацію будуть проходити ті, кому це необхідніше. Ви спите у своєму ліжку. Чому ви маєте її проходити першими?” Вони почали наводити аргументи, що їм потрібно виїхати за станом здоров`я. А той каже до іншого: “Неси автомат, щось вони тут дуже багато розмовляють”. Ніби жартома це сказав, але однаково…

Ти кажеш, родичі подали документи на фільтрацію, що це означає? Це їхня ініціатива була чи така вимога стосується всіх?

Це щоб кудись виїхати. Наприклад, із селища поїхати у сусіднє село чи місто. Для цього потрібна фільтрація. Без цього нікуди не випускають. Тебе на найближчому блок-посту нікуди не пропустять. Ти не зможеш навіть купити продукти.

Це один раз проходиш і все?

Так, це один раз. Ще є перепустки. Наприклад, вам потрібно купити продукти, потрапити в аптеку чи з’їздити до Маріуполя або Бердянська. Щоразу потрібно отримувати перепустку. Вона дається на 10 днів. Не можна просто так пересуватися окупованою територією.

Вони приходять додому чи викликають кудись до себе?

Ні, це відбувається, здається, у будівлі колишньої поліції. Там стоять столи, комп’ютери. Перевіряють, чи служила людина в ЗСУ. А якщо служила, то забирають до Донецька. Ті люди, яких забрали, вони й досі не повернулися звідти.

А щодо фільтраційних таборів – є такі?

Ті, хто виїхав із Маріуполя, мають пройти фільтрацію у сусідніх селах. Вона може тривати декілька днів. Люди живуть у певному місці, щоб стати у чергу.

А ти знаєш що стається з тими, хто “не проходить” фільтрацію чи причетний до української армії?

Їх вивозять на давно окуповану територію, у Донецьк. Поки ті з моїх знайомих, кого забрали, нікого не відпустили. По декілька ДНРівців заходили з автоматами, повністю оглядали всю квартиру чи будинок, заглядали у всі шафи, питали, чи не ховається там хтось. У нас сусід раніше служив у ЗСУ. Його під час такого обшуку забрали й відвезли до Донецька. Його там тримають під охороною, щось там роблять. Я не знаю.

Але він живий?

Так, він живий, дружина з ним на зав’язку, передає якісь передачі, їжу. Його обіцяли відпустити через місяць, але вже минуло майже три місяці, а його вдома й досі немає.

Як у в’язниці?

Так. Вони ще можуть «на ямі сидіти». Я не знаю, що це таке. Напевно, підвал.

Окупанти – це ДНРівці, кадировці чи росіяни?

Навколо Маріуполя – ДНРівці. У самому Маріуполі є й кадировці.

А які плани у ДНРівців щодо Маріуполя? Є ідеї стосовно “референдуму”? Що вони планують робити далі?

Там люди у повній ізоляції. Інформація надходить із соцмереж, а телебачення там російське, є телеканали “ДНР”. Якщо є супутникова антена, то можна піймати й українські канали. Альтернатива – це підписатися на якісь канали в соцмережах. Тому, крім пліток, важко щось сказати напевне. Є інформація, що в Маріуполі діти пішли вже у школу і підписують зошити: місто Маріуполь, Ростовська область.

Твої однокласники, з якими ти навчалася, з ними все добре? Вони в Маріуполі чи виїхали?

Більшість із них виїхала.

За кордон чи до Росії?

Хто куди. Є і такі, що до Криму поїхали, і в Донецьк. Саме до Росії немає. В основному, до Німеччини та Польщі.

Є дуже багато інформації про братські могили в Маріуполі. Твої рідні їх бачили?

Я не знаю. Вони їздять до Маріуполя, але спеціально не дивляться на таке.

Але там є місця, де дуже смердить трупами, особливо там, де ще не розібрали завали.

І скільки градусів зараз у Маріуполі?

Останні два-три дні вже дуже висока температура, близько 30 градусів. І навіть холеру вже знайшли. І тому кажуть, що зараз Маріуполь взагалі закриють, не будуть пускати й випускати нікого, щоб не розповсюджувати це.

Але є чиста вода, газ, електрика? Зараз усе це є?

Там, де залишилося щось уціліле, є електрика та вода. Газу немає взагалі. У Маріуполі ситуація ж гірша у сто тисяч разів, ніж навколо міста. Людям волонтери із селищ привозять воду, їжу. Забирають речі, щоб прати у себе, а потім привозять назад. Усе тому, що там немає ні світла, ні води, ні інтернету, ні мобільного зв`язку. Можливо, у гарну погоду на якійсь висоті пробивається Київстар та Vodafone. Люди готують на вогнищах або мангалах їжу біля своїх будинків. А миються біля магазину “Метро”, куди “МНС” привозить воду. Вони ходять туди з баклажками. Я не знаю, як вони це все роблять у таку спеку, тому що розбите все. Немає каналізації, не можна помитися. Це просто жах. І там так багато людей, як виявилося.

Багато людей у самому Маріуполі залишилося?

Так, дуже багато людей залишилося. Особливо це видно біля місць роздачі води та гуманітарної допомоги. І діти… У тому під`їзді, де живе моя подруга, є діти. Вони ходять, катаються на велосипедах та самокатах. Діти краще адаптуються.

Розкажи, як ти приїхала сюди з Києва, як це сталося?

24 лютого я прокинулася від вибухів у Києві, у Борисполі. Наскільки я зрозуміла, це перше місце, яке почали бомбити в Україні. Я одразу подзвонила родичам до Маріуполя, Гостомеля та Харкова. Я всіх розбудила й кажу, що почалося. Ніхто не вірив, усі казали спокійно спати, що це лише дощ. Що це навчання. Я казала, що ні, я чую багато вибухів. Я почала шукати щось в інтернеті, ще не було жодної інформації.

О 4-ій ранку?

Десь о 5-ій. Ще не було жодної інформації. І в Маріуполі було тихо. Я зателефонувала своїй подрузі, вона казала, що це навчання. А її хлопець служить у ЗСУ і він сказав, що це не навчання. Мені було страшно, я сама жила у квартирі з кицькою. Ми скооперувалися з цією подругою, вирішили разом сидіти у Києві та чекати, коли це все закінчиться. Чомусь усі думали, що це закінчиться швидко. Ніхто не міг повірити у війну. У мене вже була зібрана «тривожна валіза» з документами та грошима. Коли я вийшла на вулицю, то нахилялася, бо дуже сильно було чутно вибухи. Я побігла до метро, щоб проїхати три зупинки. Ми запаслися продуктами, водою, набрали у пляшки та ванну. І вирішили чекати в Києві. У нас не сильно було чутно вибухи з Гостомеля та Бучі, бо це в іншій стороні. Але на 3-4 день поруч із нами якимось чином опинився танк, його спалили. Було дуже страшно, вили сирени, ми бігали до підвалу в моєму будинку. Я була на зв’язку з батьками. А потім він пропав. Мене це найбільше налякало. Я думала, що, може, їх уже немає, і нашого будинку теж. Я вирішила їхати з міста. Машиною це було робити небезпечно, бо людей росіяни розстрілювали, та й для дівчини цей шлях не безпечний. На Західну Україну автівкою добиралися 3-4 дні. Тому я вирішила їхати евакуаційним потягом. Мене багато хто відмовляв. Казали, що там багато людей, усе забито, їдуть стоячи. Але я взяла найнеобхідніші речі, кішку, і з подругою поїхала на вокзал. Якраз за день до цього туди прилетіла ракета. Було дуже страшно. Але, мабуть, не страшніше, ніж у Маріуполі.

Ти пам`ятаєш коли ти точно вирішила їхати? Як це було?

У мене з рідними пропав зв`язок, і я думала, що його можуть відключити й у столиці. Відключать інтернет, світло, і доведеться самій сидіти в підвалі й невідомо чого чекати. І я вирішила їхати сюди.

Як ти добиралася?

З першого разу поїхати не вдалося, довелося пропустити декілька потягів. Ми намагалися потрапити до будь-якого. Ми сіли у переповнений потяг до Івано-Франківська. Люди сиділи на підлозі, навіть у туалеті. Це було на початку березня. В основному, у потязі були жінки з дітьми. Чоловіків було дуже мало. Можливо, інваліди чи хто мав право виїжджати. У потязі не було чим дихати, він дуже довго їхав. Я вийшла у Львові, переночувала там у знайомих. Найнеприємніше було, коли у Львові неможливо було сісти в потяг за кордон, тому я вирішила їхати до кордону на автобусі Червоного Хреста. А потім перейти кордон пішки. В автобус зайшло надзвичайно багато людей, і була сильна задуха. Усі один на іншого ригали. Це було дуже неприємно.

Автобус довіз нас до кордону, пункт Шегині. А потім пішки ми пішли на кордон. Це було швидко. За 2-3 години я пройшла два кордони. У Польщі нас зустріли дуже добре. Пропонували напої, їжу, відвезти, куди потрібно. Поляки поставилися до нас дуже тепло.

Як ти зараз почуваєшся?

Я вже адаптувалася, людина до всього звикає. Уже краще.

І чого ти очікуєш далі від усієї ситуації?

Звичайно, що війна якнайшвидше закінчиться, і я зможу повернутися додому. Я взагалі ніколи не хотіла жити за кордоном, а лише в Україні. Будувати своє життя, кар’єру в Україні. Зараз у Києві одній дівчині небезпечно, я їздила туди забрати деякі речі. Мені там дуже некомфортно. Хоча я завжди любила Київ. Це гарне місто, добре. Але постійні сирени, блокпости, люди зі зброєю. Ти не почуваєшся в безпеці.

А поки ти тут будеш учитися, шукати роботу?

Так, я записалася до школи, буду вчити мову і з часом шукати роботу.

Інтерв’ю взяла Марта Барандій – засновниця “Промоут Юкрейн”, головний редактор журналу “Огляд Україна Брюссель”

Схожі публікації
НовиниСуспільство

День Конституції: Захист України – це найважливіша функція держави і справа всього українського народу

ВідеоНовиниСуспільство

Прем’єр-міністри Канади і Великої Британії записали спільне звернення до українців

НовиниСуспільство

Дмитро Кулеба та Ліз Трасс: ми маємо ігнорувати капітулянтів, які пропонують зрадити Україну

НовиниСуспільство

Російські окупанти намагаються оточити українські підрозділи біля Лисичанська