НовиниОригіналПодкасти

На дроті – Брюссель #9. Польське право VS право ЄС, взаємини з Росією та Туреччиною

У будь-яких стосунках спершу все ідеально. Ось вона – з високими зарплатами, гарними дорогами, якісною медициною.

Це – Європа.

А яка вона, якщо придивитися краще? Ким є сучасна Європа для світу та України? Ключовий гравець світової політики чи згасаюча зірка без колишньої сили та впливу? Епіцентр прогресу з безліччю можливостей для розвитку чи фактор обмеження національних інтересів?

Щодватижні в подкасті “На дроті – Брюссель” ми обговорюємо три найважливіші теми європолітики та шукаємо відповіді на ці питання. Гайда знайомитись із Європою разом!

Сьогодні ми поговоримо про боротьбу примату національних юридичних систем з приматом права ЄС, потенціал взаємин з Росією (чи пак його відсутність) та роль Туреччини для Європи та західного світу загалом.

Нумо до справ!

Боротьба примату національних юридичних систем з приматом права ЄС

У Польщі нині розмірковують: “Верховенство за правом Євросоюзу, чи національним?” Наскільки це сильний удар по правовій системі ЄС? Та й узагалі, розберімося: варто віддавати перевагу примату права Євросоюзу, чи державній юридичній системі? 

Більшість країн світу, європейського континенту зокрема, у правовій системі опираються на основний державний документ – Конституцію. Та щоб її зміст не ставав поплічником забаганок окремих політичних сил чи сумнівних політичних режимів, існує розгалужена міжнародна правова система, яка в юридичній ієрархії посідає дещо керівну позицію.

Рішення провідних інституцій Євросоюзу, як-от Європейського суду справедливості та Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), завжди домінуватимуть над рішеннями національного рівня, їх не оскаржують – в цьому й наднаціональність, примат правової системи ЄС. 

У міжнаціональній практиці також звертаються до інших правових інститутів – Міжнародного кримінального суду в Гаазі – у справах серйозних злочинів, на кшталт справи з трагедією MH-17. Інститут теж торкається національного суверенітету, через що США й низка країн не одразу підтримали його заснування. 

Та поки в цивілізованому, демократичному світі звертаються до ЄСПЛ, чи міжнародних трибуналів, які захищають права й свободи людей та допомагають врегульовувати конфлікти, деякі країни закручують гайки – користаються національною доктриною в ім’я власних інтересів. Мова про Росію, що торік визнала пріоритетність Конституції над міжнародним правом. Експерти тоді заявляли: ідея цього кроку насамперед в обмеженні співпраці з ЄСПЛ, себто російська влада прагне залишати за собою останнє слово за кожним рішенням Європейського суду й відтак домінувати над приматом міжнародного права. 

Які головні виклики й загрози нині простежуємо для автономії, вищості, уніфікованості права ЄС? Про це ми розпитали в експерта з права та керівника Polyspektiv, Френка Бурґдьорфера:

“Проблема в тому, що трапляється непорозуміння, коли якусь справу скеровують на європейський рівень. Якщо ж є сумнів, направляють її, чи ні, це загрожує примату права в ЄС”.

Повернімося ж до Польщі. Вперше бажанням визнати верховенство власної правової системи запахло, коли у 2015-му до влади знову прийшли консерватори з “Право і справедливості”, які взялися реформувати судочинство.

Створення Дисциплінарної палати, окремого підрозділу Верховного суду країни, – одне з таких нововведень. Палату створювали, щоб розглядати дисциплінарні проступки суддів Верховного суду і слугувати апеляційною інстанцією у справі таких же проступків не лише суддів інших рівнів, але й адвокатів чи нотаріусів. Створенням такої інстанції, стверджували критики, можна побудувати систему тотального контролю над усіма судами країни. 

Єврокомісія була не в захопленні від дій Варшави, мовляв, ця модель “може заподіяти шкоду правопорядку ЄС”. І ось уже цьогоріч, в березні, прем’єр Моравецький, обурений критикою з боку Євросоюзу, звернувся до Конституційного суду Польщі, щоб визначити, яке право повинно мати пріоритет в його країні – польське, чи європейське. Єврокомісія, своєю чергою, попросила Моравецького відкликати своє звернення, адже рішення на користь польської юридичної системи поставить під сумнів примат міжнародного права в країні..

Чого ж чекати Польщі? Щонайменше – фінансових санкцій з боку Євросоюзу. Ба більше, такий сценарій дуже на руку польським євроскептикам. Та чи вартує примат національного права цього? 

Наскільки ситуація в Польщі здатна розхитати становище у правовому аспекті Євросоюзу? 

“Це не кінець світу. Єдина структура, яка все ідеально регулює – без жодних дилем і суперництва – диктатура.

Поляки ж міркують: Європа з християнськими, традиційними цінностями – це те, на що ми пристали свого часу. І, звісно, вони осуджують західне суспільство за їхні веселкові прапори й розмови про трансгендерів.

Це питання інтерпретації – чиє право схиляється до правильної концепції. Я гадаю, ця ситуація виходить за межі правового дискурсу – вона й про ідентичність, про дефініцію Європи з різними цінностями”, – каже Бурґдьорфер.

Та не Польщею однією. Подібні прецеденти, що встромляли палиці в колеса  правової системи Євросоюзу, трапились і в інших європейських країнах. Так, в Німеччині Конституційний суд Карлсруе поставив під сумнів прозорість Європейського центрального банку щодо закупівлі державних активів, а згодом і рішення Європейського суду справедливості, який виправдав такі дії ЄЦБ. Єврокомісія, своєю чергою, подала судовий позов на Німеччину.

А от у Франції уряд звернувся до Верховного адміністративного суду з проханням звільнити представників Європейського суду справедливості за начебто “недостатній збір інформаційних даних”. Насправді ж Париж, як і Берлін, не має повноважень виносити вироки інституціям Євросоюзу й не має над ними переваги.

Чи зможе протистояти викликам правова система ЄС? Ось, що думає про це Френк Бурґдьорфер:

“Ми повинні розглядати Європу як процес, шлях возз’єднання різних точок зору.

Нам не вдасться побудувати єдину європейську систему, що була б здатна протидіяти опору зовні. Ми натомість потребуємо розумного, гнучкого, креативного шляху поєднання різних ідей.

Нам потрібні спільні принципи, на яких тримається закон. Варто вибудовувати консенсус. Останні 70 років демонструють: ми здатні це зробити”.

Насамкінець: примат права ЄС, чи перевага національного права – якій системі нам варто довірити більше? 

“Сумніваюся, що можливо побудувати систему, яка гарантує демократію і верховенство права. Не можливо досягнути цього ні на національному рівні, ні на європейському.

Я гадаю: обидві ці системи можуть зміцнювати одна одну”, – резюмує Бурґдьорфер.

Потенціал взаємин з Росією (чи пак його відсутність)

Відносини з Росією – неоднозначна й чутлива тема для Євросоюзу. За останні тижні сталося одразу декілька знакових подій, які вплинуть на взаємини Брюсселю з Москвою. То яких змін варто очікувати найближчим часом у цих стосунках?

16 червня Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель представив документ, у якому викладена стратегія відносин блоку з Росією. У той самий день відбулась іще одна подія, що опосередковано вплине на взаємини ЄС із Росією – зустріч президентів Байдена та Путіна.

А перед тим відбулося ще й кілька самітів, на яких теж торкалися нашої сьогоднішньої теми. Мова про саміти НАТО та Великої сімки.

Якщо підсумувати згадані вище саміти та зустрічі, то ЄС та США підтвердили наміри працювати в одному напрямку в різних сферах. Зокрема, мова і про протидію Росії. Але у США на обрії є й інший суперник – Китай, тоді як ЄС через географічне становище просто не може ігнорувати вплив Росії. Та як стверджує Метью Карнітшніг з Politico у розмові про Байдена:

“Він дав зрозуміти, що США залишаються дуже відданими Європі та хочуть підтримувати цілісність союзу, і сподівається, що європейці приєднаються до нього в конфронтації з Росією та Китаєм в майбутньому”.

А що Росія? Вона була на порядку денному в кожному випадку, адже є одночасно і партнером, і противником для багатьох країн. Такий консенсус по Росії можна вивести за результатами останніх зустрічей: дипломатія й відкритий діалог – так, поступки – ні. Тобто ніхто поки не робить різких рухів у її бік, але за потреби готові до рішучих дій.

Використання таких дій з боку ЄС нещодавно було зумовлене рішенням Росії у травні ввести санкції проти європейських топпосадовців. Після цього санкції були введені й проти Росії, тому ЄС протистоїть Кремлю не лише на словах.

Та це лише один із багатьох викликів, що їх кидає Росія. Принциповими для ЄС є питання прав людини, які Росія активно порушує, зокрема, своїми репресіями проти опозиції. Окрім того, Росія часто випробовує та підриває міжнародне право, порушує угоди, що підписувала, намагається впливати на ЄС, втручатися у внутрішні справи, дестабілізувати його і країни-партнери, а активність російських спецслужб лише зростає в західному напрямку.

Тож, що нового придумали для своєї стратегії відносин з Росією у Євросоюзі? Ще у 2016-му, коли востаннє розглядали таке питання, в ЄС прописали п’ять основних принципів взаємодії з Росією. По-перше, мова про повне виконання Мінських домовленостей. По-друге, – про зміцнення відносин зі східними партнерами ЄС і іншими сусідами. По-третє, – про підвищення стійкості ЄС. По-четверте, про вибіркову взаємодію з Росією з питань, які перебувають в інтересах ЄС. І по-п’яте, про підтримку міжлюдських контактів і громадянського суспільства в Росії. Ці питання й досі залишаються актуальними для Європи, тому в новому документі вони отримали більше інструментів для підтримки й ефективнішої реалізації.

Основою підтримки п’яти основних принципів у новій стратегії є три дії: протистояти, стримувати, взаємодіяти. Як пояснив Боррель:

“Ми повинні давати відсіч порушенням прав людини, порушенням міжнародного права в наших державах-членах та в державах-сусідах і продовжувати виступати за демократичні цінності. Як основна частина цього, ми будемо продовжувати підтримувати Україну та її територіальну цілісність, суверенітет та незалежність. Це включає продовження заклику до Росії взяти на себе відповідальність як стороні конфлікту та виконати Мінські домовленості”.

Отже, такий документ також має посилити позицію України, як активного партнера ЄС у протидії загрозі зі сторони Росії. Нагадаємо ж, що за підсумками саміту НАТО, Україну прирівняли до Грузії на шляху до членства в Альянсі. Такі заяви зміцнюють та закріплюють позитивні позиції нашої держави на міжнародній арені. 

Однак для остаточного прийняття оновлену стратегію ще представлять Європейській Раді 24-25 червня. На основі цього Спільного комюніке лідери обговорять відносини між Євросоюзом та Росією, а також шляхи подальшого розвитку політики ЄС щодо Росії. Тоді й приймуть рішення щодо його реалізації. Найімовірніше він буде позитивно сприйнятий членами ЄС. Ангела Меркель під час виступу в Бундестазі 24 червня заявила:

“Ми повинні створити механізми, щоб разом і спільно відповідати на провокації. Тільки так ми навчимося якось протистояти гібридним атакам Росії”. Мала Меркель на увазі об’єднання ЄС.

А якою може бути реакція Росії на такі рішення ЄС? Посол Росії в ЄС Владімір Чижов прокоментував нову стратегію в інтерв’ю для Euronews та висловився щодо її трьох нових складових: 

“Не можу сказати, що я щасливий читати це комюніке, тому що замість того, щоб зголошуватись до певних позитивних кроків в наших стосунках, що давно закінчився, це лише зміцнює негативні тенденції, які властиві останнім часом нашим стосункам.

Ця тріада може бути пояснена лише, як вираження діалектичного підходу. ЄС не слід керуватися певними гаслами або термінами, висіченими в камені, оскільки відносини з Росією розвиваються”.

Тобто Росія не збирається сприймати цей документ, як серйозну погрозу чи застереження, поки не буде реальних дій, що підкріплять його.

Як бачимо, ЄС та Росія залишатимуться противниками, хоч і співпрацюватимуть у сферах своєї зацікавленості. Чи принесе нова стратегія результати, на які очікує ЄС – питання часу й того, яким чином вони впроваджуватимуть прописані принципи.

Роль Туреччини для Європи та західного світу загалом

Війна між членами НАТО… Погоджуємося, звучить страшно і нереалістично, однак є передумови навіть для такого сценарію. Туреччина — країна з другою за силою армією в Альянсі перебуває в довготривалому конфлікті зі своїм “союзником” — Грецією.

То чим є Туреччина для Європи та світу: оплотом західного світу в Західній Азії чи його одвічною проблемою?

Щоб глибше зрозуміти проблематику, поспілкувалися з Тургутом Керем Тунселем, старшим аналітиком Центру дослідження Євразії:

“Протягом усієї історії Туреччина була і залишається частиною Європи, турецька інтелігенція підпала під вплив європейських ідей”.

Доказом цього є те, що, попри переконання багатьох, центром Османської імперії була саме європейська частина країни, а не азійська. Більш важливим є те, що ще наприкінці імперського правління розпочалися реформи за європейським зразком. Попри консерватизм деяких партій та султанів, у імперії розуміли, що західна цивілізація рухається в майбутнє, а консервування тогочасного режиму призведе до поразки. 

Уже після встановлення республіки, у першій половині XX століття, перший президент Мустафа Кемаль та його партія провели низку реформ, які секуляризували та модернізували країну, встановивши повноцінну індустріальну ринкову економіку та відокремили від релігії демократію. Так Туреччина стала частиною західного світу.

Уже після Другої світової війни, у 1952-ому під загрозою радянського вторгнення Туреччина в пошуку союзників приєднується до НАТО. Уже як військовий союзник європейських держав Туреччина почала інтегруватися й економічно. У 1959-ому Туреччина та Європейське економічне співробітництво, утворене у 1958-ому, підписали асоціацію. Однак після довготривалого підготовчого та транзитного періоду в 1979-ому Туреччині відмовили у вступі через нібито недостатню інтеграцію самої організації та порадили Анкарі продовжити реформи.

Чому ж 20 років туркам обіцяли вступ, а потім відмовили, після чого найбільшим досягненням Анкари стало визнання її кандидатом на вступ до ЄС у 2005-ому?

Основною причиною є кіпрський конфлікт. Після отримання незалежності Кіпру від Британії у 1960-ому гострою проблемою стало співжиття турків і греків у новоствореній країні. Після утисків турків та погромів проти них армія Туреччини зайшла до Кіпру та утворила Турецьку Республіку Північного Кіпру в турецьких районах.

Уже у 2003-ому під егідою ЄС провели референдум щодо об’єднання острова, адже Брюссель був готовий прийняти в ЄС лише цілісний та мирний Кіпр. Однак кіпріотські греки на відміну від турків проголосували проти об’єднання, а вже у 2004-ому грецька частина вступила до ЄС, що унеможливило вступ Туреччини до об’єднання.

Однак, за словами Тунселя, сьогоднішній уряд Туреччини, усвідомлюючи неможливість вступу до ЄС, почав грати й на інші фронти. Турецькі війська залучені до сирійського та лівійського конфліктів.

У Лівію турецьких військових запросив тамтешній міжнародно визнаний уряд. Країни  уклали договір про спільну морську економічну зону, що вдарило по Греції та Італії: вони за підтримки Ізраїлю та Єгипту намагаються позбутися Туреччини в гонитві за багатими родовищами нафти та газу в східному Середземномор’ї.

У Сирії ж турки, як і військові формування інших західних країн знаходяться нелегально та фактично зазнали поразки від Асада та Росії, які змогли стабілізувати та взяти під контроль більшу частину країни.

Цікавішою є ситуація з карабаським конфліктом. Після торішньої перемоги Азербайджану Москва змушена співпрацювати з Баку та Анкарою в Закавказзі, що зближає Туреччину з Росією. Окрім цього, згідно з угодою про перемир’я, має бути створене безпосереднє сполучення між Азербайджаном та Туреччиною. Такий шлях є важливим для Китаю в його концепції “Один пояс, один шлях”, адже створює “середній коридор”, що відкриває нові перспективи для співпраці Пекіну та Анкари. Постачання ж газу та нафти до Європи з Азербайджану та Середньої Азії через цей коридор впливатимуть на ринок енергоресурсів ЄС.

Але у сьогоднішньої Туреччини є й внутрішні проблеми.

Авторитаризм Ердогана — загроза для основної переваги Анкари на Близькому Сході — розвиненої демократії. Саме політичний режим Туреччини був зразком для інших мусульманських республік. Зі зростанням впливу сьогоднішнього президента вільна і демократична Туреччина все більше стає на авторитарні рейки та втрачає той самий демократично-ідеалістичний образ.

Ще одною проблемою став ісламізм. Неоосманізм — гілка ісламізму, яка має підтримку в турецьких керівних кругах вона передбачає відхід від відокремлення релігії від держави та експансію Туреччини в ісламському світі, що проявляється в конфлікті Ердогана з Макроном, коли перший заступився за мусульман Франції та у військовому втручанні в справи країн Близького Сходу.

Розуміємо, що ситуація складна, тому попросили пана Тургута розповісти свій прогноз на майбутнє турецько-євроатлантичних стосунків:

“Стосунки між Туреччиною та США і Європою ніколи не були простими, у них завжди були проблеми такі, як Сирійський конфлікт протягом останніх сімдесяти років. Ми пройшли через значні кризи, однак щоразу ми знаходили рішення для наших проблем — це дуже важливо.

Сьогодні та протягом останніх кількох років стосунки між Туреччиною та Заходом дуже проблематичні, кожна сторона має власні інтереси, ніхто не є безневинним, обидві сторони несуть відповідальність за таке загострення.

Однак, річ у тім, що зараз світ входить у нову геополітичну гру. Росія, Китай, Індія — наростальні сили світової політики й Захід має пристосовуватися до нових обставин і він намагається це зробити. У цьому контексті Туреччина буде надзвичайно важливою для країн Заходу. Якщо обидві сторони будуть поводитися раціонально та прагматично, я думаю, що вони зможуть знайти рішення для своїх проблем.

У міжнародних відносинах ми говоримо не про якісь вічні сутності, є лише інтереси. Тому ми не маємо говорити про абсолютну дружбу чи ворожнечу.

Я вірю, що Туреччина та Захід можуть та мають знайти спільне підґрунтя, щоб реалізувати власні взаємні амбіції”.

Отже, попри всі конфлікти та суперечки Турецька Республіка співпрацюватиме із Заходом, поглиблюватиме стосунки. Однак, колективна Європа не прагне ще більшого зближення з Анкарою, тож Туреччина розглядатиме й інших партнерів та активно налагоджуватиме з ними співпрацю.

Над випуском працювали:

Журналісти: Ольга Волянська, Юлія Зюбровська, Володимир Сухолиткий

Редактор: Данило Карпа

Звукорежисер: Вадим Ільчук

Дизайн обкладинки: Остап Заяць

Слухайте подкаст на Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, НВ Подкастах та інших платформах.

А також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.

Схожі публікації
НовиниОригіналСуспільство

Рік всеохопного премир’я. Війна змінила характер

БезпекаНовини

За рік режиму «тиші» на Донбасі загинули 45 військових

НовиниСуспільство

"Газпром" використовуватиме газ як геополітичну зброю проти Києва і Європи

БезпекаНовини

Українські силовики ліквідували потужну російську ботоферму