Опінія

Навіщо Вірменія шукає конфліктів з Україною та Грузією?

War Armenia Azerbaydzan

Два місяці тому під час липневого зіткнення між арміями Азербайджану і Вірменії побічно постраждало посольство України в Єревані. Тоді натовп облив його борщем і в образливій формі вимагав відмови України від визнання Нагірного Карабаху частиною території Азербайджану. Хоча МЗС України не робило таких рішучих заяв, як МЗС Туреччини і його позиція нічим не вирізнялася з-поміж аналогічних заяв європейських країн.

Натовп в Єревані навіть виставив плакати: “Україна не підтримуй агресора” і “Україна + Азербайджан”. Дивно, що в армії Азербайджану не знайшли “український слід”, який Кремль примудряється знаходити всюди, навіть у вбивстві Нємцова.

Ця атака українського посольства в Єревані цілком в контексті тієї неоголошеної війни, яку РФ веде проти України з 2014 року.  Вона лише епізод в ланцюжку подібних операцій спецслужб Москви. Таких же, як підкидання свинячих голів у синагоги в Україні, або підпал у 2018 році будівлі Угорського культурного центру в Ужгороді, руками найнятих для цього поляків і німців. У Єревані ці спецслужби лише організували не таємну, а публічну провокацію і до того ж групову.

Організація цієї операції полегшувалася тим, що у Вірменії є значний прошарок москвофільства, якому якщо дати трохи грошей, то він понесе і плакати “Україна геть із Арцаха” (місто в Арменії – від ред.). Слово “Україна” може бути так само з легкістю замінено назвою будь-якої іншої країни за бажанням замовника.

Російський вплив

Цей прошарок москвофільства зазнав серйозної поразки на початку Вірменської революції. Але вона як і раніше зберігає певний вплив у суспільстві і політикумі, з чим змушений рахуватися уряд Нікола Пашиняна (очільник Вірменії – від ред.). З цієї причини посол України в Єревані був 15 липня викликаний в МЗС Вірменії, де йому для проформи вручили ноту протесту. Пашинян намагається не давати контрреволюціонерам приводів звинуватити його в здачі Карабаху і робить приємні для них заяви. При цьому він розуміє: без вирішення цієї проблеми Вірменська революція приречена на поразку, подібно Іспанській революції 1931-1939 рр., яка не хотіла визнати незалежність Марокко.

Прошарок москвофілів у Вірменії дуже неоднорідний і включає як тих, хто далекий від будь-якої геополітики, але пов’язаний з РФ роботою, бізнесом і сімейними відносинами, так і “справжніх політиків”. Група “справжніх політиків” теж не однорідна і складається з тих, хто ностальгує за СРСР, просто клієнтів Кремля, і тих, хто мріє використовувати Кремль для створення “Великої Вірменії” в межах Сервського договору  1920 року.  Перших і других цілком влаштовує перенесення того особливого статусу, який був у вірмен в Османській імперії на СРСР і РФ за принципом: імперії з’являються і зникають, але вірменські ділові люди в них вічні.

Треті – дійсно справжні політики і будують власні плани, відводячи в них Москві роль виконавця, а не замовника. Пашинян не проти знайти спільну мову з ними і поки йому це майже вдається. Якщо не враховувати ту дрібницю, що в Кремлі теж розуміють цю гру Єревана і “бригада” Путіна не збирається ставати “піхотинцями Пашиняна”.

Це одна з причин, через яку Москва зараз не поспішає виступити на стороні Єревана: в російсько-вірменському симбіозі кожна зі сторін бачить себе босом, а іншу не більше, ніж носієм для себе каштанів з вогню.

Москва охоче використовує вірмен, у тому числі і в своїй війні проти України і Грузії, навіть дає Єревану в кредит зброю, але воювати за “Велику Вірменію” не збирається, оскільки вона їй поки без потреби. В очах Кремля у Вірменії такий же статус бутафорської держави, як і у Придністровської, Абхазької, Донецької, Луганської або Південноосетинської “республік”. Одна лише відмінність, у випадку з Вірменією немає потреби винаходити особливу донбаську націю і намагатися сконструювати їй родовід від Адама і Єви із залученням мавп кам’яновугільного періоду для більшої науковості.

У змаганні хто кого більше використовує Москва зараз відчутно переграє Єреван. У Карабасі воюють і гинуть вірмени, а російські військові, як повідомив Пєсков, лише “стежать за ситуацією”.

Тепер на догоду Москві вони стали “наїжджати” ще й на Грузію. Координатор комітету “Гельсінська ініціатива – 92” та лауреат міжнародних премій за мир і права людини Карен Огаджанян закликав повстати вірмен, які живуть в грузинському районі Сампех-Джавхетія і приєднати цю територію до Вірменії. Заодно закликав влаштовувати теракти проти турків і азербайджанців по всьому світу.

Міністр культури, спорту, освіти і науки Араік Артунян 30 вересня зажадав позбавити Михайла Саакашвілі звання почесного доктора Єреванського університету за його текст в Фесбуці про те, що “Нагірний Карабах – суверенна територія Азербайджану, і ніщо не змінить цього факту”. Так, ніби Саакашвілі раніше вважав інакше, маючи на своїй території російських окупантів. Просто в Єреванському університеті не приставали до нього з запитанням: “Чий Карабах?” і були цілком задоволені тим, що президент Грузії пропускає через неї вантажі з Вірменії в РФ і назад.

Так на догоду Москві вірмени все більше сваряться не тільки з сусідніми народами – азербайджанцями, грузинами і турками, а й з далекими від них українцями. Єдине, що поки не вдається Москві, – це організувати мітинги в Єревані проти США і ЄС. “Справжні” вірменські політики цю позицію поки не здають, але можуть стати перед вибором: нова партія зброї в обмін на мітинг проти США або прощавайте. “Наїзд” на Грузію і Саакашвілі перший “дзвінок” про те, що в Єревані доведеться такі мітинги проводити, якщо там хочуть, щоб війська РФ зайшли до Вірменії через Грузію.

“Миротворча” місія Росії на Кавказі

Саме “миротворча” місія Росії на Кавказі, така ж, як і у всіх інших регіонах, де вона “встановлює мир”, якщо судити з так званої “казанської формули” для Карабаху. На такій формулі Москва наполягає досі в Мінську вже понад десять років. Відповідно до неї, Вірменія повинна визнати суверенітет Азербайджану над Нагірним Карабахом і сімома іншими окупованими районами. При цьому Азербайджан позбавляють права тримати на цих територіях війська, зате армія Вірменії продовжить окупувати не тільки Карабах, але і ще два райони, які є “мостом” на цей “острів”, оскільки сам Карабах з Вірменією не стикається.

Статус Карабаху “казанська формула” визначає як особливий, але не остаточно. Пропонується, що він повинен стати предметом подальших нових обговорень. До того ж Азербайджан і Туреччина повинні припинити транспортну блокаду Вірменії і пропускати до неї вантажі з РФ. Спостерігати за виконанням “казанської формули” на місці мають миротворці ОБСЄ, зокрема, з Франції, але якщо вони не прибудуть, то досить і одних російських.

Фактично “казанська формула” Москви лише консервує нинішню ситуацію і легітимізує окупацію. По суті вона повторює російську “формулу” для Придністров’я і тотожна “формулі Штайнмайера”, яку Кремль два роки нав’язує Україні. Всі ці московські “формули” списані з однієї копірки.

Природно, що в Баку не можуть з нею погодитися і переговори зайшли в глухий кут, з якого їх зараз і намагаються вивести силою зброї. Москва просто не залишила Баку жодного іншого варіанту своєю так званою “миротворчою місією”.

Позиція Азербайджану, завдяки підтримці Туреччини, вже категорична – безумовне повернення всіх окупованих Вірменією районів. Вигнання вірмен з Карабаху не передбачено. Як сказав Ільхам Алієв (президент Азербайджану – від ред.) , питання не в тому, щоб вигнати з них вірмен, а в тому, щоб повернути в них один мільйон азербайджанців, які вигнані вірменами і росіянами.

Кремль зараз демонструє обережність і зволікає не тільки тому, що не хоче стати “піхотинцем Пашиняна”, але і з інших “обставин непереборної сили”, як любить висловлюватися російський історик та професор Валерій Соловей.

Дві причини

Перша обставина те, що в Кремлі ніяк не можуть зрозуміти, що зараз робить армія Азербайджану. Чи готова вона дійсно дійти з боями до кордону з Вірменією чи це лише дуже жорсткий примус Єревана до миру і поступливості на переговорах. Якщо завгодно, то до пробудження совісті і підбадьорення умів в Вірменії. Йде черговий день війни, але армія Азербайджану лише перемелює здалеку сили противника і немає того глибокого просування військ, яке було, наприклад, до п’ятого дня російсько-грузинської війни.

Цей ребус в Кремлі зараз і намагаються розгадати, сподіваючись, що коли азербайджанці витратять свої боєприпаси, то повернуться за стіл переговорів. Якщо це так, і армія РФ зараз втрутиться, то дійсно стане “піхотинцем Пашиняна”. Причому піхотинцем, який буде змушений довго і важко воювати, щоб зберегти честь мундира.

Друга обставина, той горезвісний “ісламський чинник” або ісламський тероризм, який Москва довго і всебічно культивувала, мріючи направити його проти США і ЄС. Все, що було сказано і зроблено Москвою в цьому напрямку, тепер може прилетіти до неї бумерангом.

Публічний прояв Кремлем цього страху – його зусилля з не допуску в РФ війни між вірменською та азербайджанською діаспорою. Вперше це застереження стало звучати з Кремля ще під час липневих боїв. Але тоді про це говорили обережно і пошепки. Тепер Кремль примусив обидві громади зробити заяву, що вони не будуть вести війну на території РФ. Однак, в Кремлі не особливо вірять в ці запевнення, враховуючи також те, що під час війни з Туреччиною в Ідлібі в оточенні Ердогана прямим текстом обіцяли показати Росії “кузькіну мать” на ісламський лад. Хто сіє вітер, в результаті сам пожне бурю.

 

Сергій Климовський

Опінія автора не обов`язково відображає позицію редакції

 

Схожі публікації
НовиниОпінія

Френсіс Фукуяма: Україна – це ключова держава для нинішньої глобальної геополітики

ОпініяСуспільство

Російська журналістка: «У моїй смерті прошу винити Російську Федерацію»

Опінія

Північний потік. Голка Чахлика

Опінія

Оренда та продаж майна «Укроборонпрому»: схеми чи засіб наповнення бюджету?