Огляд Україна Брюссель

Україна vs Росія: основні судові баталії попереду

Netherlands court MH17

Ukraine vs RussiaМасштабна агресія Росії проти України поставила перед усіма цивілізованими державами цілу низку нових викликів. Адже історичний ревізіонізм, подальші силові дії та тиск із боку сильної країни, яка володіє ядерною зброєю і є постійним членом Ради безпеки ООН, не дає шансів малим державам на ефективний захист свого суверенітету й територіальної цілісності.

Особливої актуальності це питання набуває у контексті нещодавніх заяв посольства Росії в Норвегії. В одній із них сказано, що архіпелаг Шпіцберген – «не споконвічно норвезька територія». Тож деякі експерти вже висловили занепокоєння щодо можливості нового територіального протистояння у Європі за кримським сценарієм.

У лютому цього року Президент України Володимир Зеленський на полях 56-ї Мюнхенської конференції з безпеки заявив: «Зараз ми розуміємо, що, на жаль, сильна армія або ядерна зброя, або НАТО є захистом незалежності і цілісності тієї чи іншої країни. Ніякі документи, ніякі підписанти, ніякі меморандуми не захищають. Це ми вам кажемо як українці, на своєму прикладі». Бо ж, за фактом, Будапештський меморандум 1994 року для України виявився «не вартим паперу, на якому написаний».

«Ніхто нічого не гарантує, на жаль, хоча ми з вами говоримо дуже багато про міжнародне право. ХХІ століття – право сильного», – зауважив Зеленський.

Проте весь цивілізований світ розуміє, що дотримання угод, договорів і навіть домовленостей – це основа взаємовигідного й мирного існування. І, перейшовши цю межу, людство скочується до масштабних конфліктів. Тож у цьому контексті, звичайно, розвинені держави підтримують і допомагають Україні, яка змушена терпіти нападки сильного сусіда та кричущі порушення міжнародних угод.

Тим часом дуже важливо не сидіти склавши руки, а документувати всі прояви агресії, усі факти завданих збитків з боку РФ. Адже у час глобалізації протистояти агресору можна не лише в окопах, а й у міжнародних судових інстанціях, арештовуючи активи противника за кордоном, обмежуючи можливості його бізнесу та змушуючи дорого платити за порушення угод.

Робота в цьому напрямку Україною давно ведеться і вже є перші серйозні досягнення, які вселяють надію на подальші успішні судові процеси проти Росії, хоча доведення вчинених злочинів є надзвичайно складним завданням.

Ще 27 березня 2014 року на спеціальному засіданні Генеральної асамблеї ООН була ухвалена резолюція про визнання територіальної цілісності України. У цьому документі «референдум» у Криму названо недійсним.

У 2016 році Канцелярія Прокурора Міжнародного кримінального суду оприлюднила оцінку ситуації в Криму, яку вона кваліфікувала як міжнародний збройний конфлікт між Україною і Російською Федерацією. При цьому зазначалося, що «в Криму і Севастополі фактично зберігається стан окупації». У 2018 році Канцелярія повторила оцінку подій у Криму після початку російської агресії.

Така кваліфікація створила правову основу для подачі в Міжнародний кримінальний суд повідомлень про правопорушення на окупованому півострові.

Компенсацій хочуть усі

Українські державні та приватні компанії, які втратили майно через анексію Криму, подають позови в арбітражі щодо компенсації. Наразі трибунали у Нідерландах, Франції та Швейцарії розглядають близько 10 таких справ (самостійні та групові позови).

У 2015 році до Постійної палати третейського суду в Гаазі звернулися 12 українських компаній, які вимагали відшкодування збитків, завданих внаслідок конфіскації їх активів у Криму після анексії півострова Росією навесні 2014 року.

Після 5 років розгляду справи Федеральний суд Швейцарії залишив чинним рішення арбітражу в Женеві, який зобов’язав Російську Федерацію виплатити компенсацію в розмірі 80 мільйонів швейцарських франків (близько 82,1 млн дол. США).

У листопаді 2018 року Арбітражний трибунал у Парижі виніс вердикт на користь «Ощадбанку» й зобов’язав стягнути з Російської Федерації відшкодування за збитки банку через анексію Криму у сумі 1,3 млрд доларів плюс відсотки, які будуть нараховуватися з моменту винесення рішення до моменту фактичної компенсації.

Міністерство юстиції РФ заявило, що Росія не визнає рішення міжнародного арбітражу й не буде платити. Однак судова тяганина продовжилася. І крапку в цій справі 22 жовтня 2019 року поставив Паризький апеляційний суд, який ухвалив рішення на користь «Ощадбанку».

Як зазначили у фінансовій установі, виконання рішень міжнародних судових інституцій може бути примусовим за рахунок державної власності Росії.

Інтереси Ощадбанку у цій справі захищали міжнародна юридична фірма Quinn Emanuel Urquhart & Sullivan LLP та українська юридична фірма Asters. «Це арбітражне рішення стало першою в історії перемогою української державної компанії у справах з відновлення пов’язаних із Кримом прав та інтересів за допомогою міжнародного механізму захисту інвестицій», – зазначила партнер Asters Світлана Чепурна, яка працювала над цим проєктом.

У лютому 2019 року Арбітражний суд у Гаазі визнав, що Російська Федерація незаконно привласнила у 2014 році активи «ПриватБанку» в Криму, тож компанія має право на відшкодування в повному обсязі. Розгляд справи триває, і тепер Арбітраж має встановити розмір компенсації. Водночас «ПриватБанк» планує отримати понад 1 млрд доларів за свої активи.

Ці та інші справи не лише дають українським компаніям можливість отримати відшкодування за втрачені активи в Криму, а й створюють прецедент: уперше в історії комерційного арбітражу розглядається питання захисту інвестицій на незаконно контрольованих територіях. І кожне рішення на користь України збільшує кількість охочих звернутися в суд для отримання компенсацій.

Перерваний політ МН17

Однією з перспективних справ проти Росії є розслідування катастрофи літака Boeing Малайзійських авіаліній рейсу МН17, який збили 17 липня 2014 року в небі над Донбасом. Лайнер прямував з Амстердама в Куала-Лумпур, на його борту було 298 осіб. Усі вони загинули.

Попри намагання Російської Федерації заперечити свою причетність до збиття, спроби перекласти відповідальність за катастрофу на Україну й різноманітні маніпуляції з обставинами трагедії через російські ЗМІ, слідство невпинно рухається вперед.

У 2016-му році Міжнародна слідча група, у складі якої є представники Нідерландів, Австралії, Бельгії, Малайзії та України, офіційно оприлюднила результати розслідування. Згідно з документами, літак збили ракетою, випущеною зенітно-ракетним комплексом «Бук-М1», який доставили на Донбас із території Росії. Цей ЗРК належав 53-й зенітній ракетній бригаді Збройних сил Росії. Військова частина базується під Курськом.

«Бук-М1» разом із російським екіпажем привезли на Донеччину бойовики-найманці, які виконували накази російських військових. Після збиття Боїнга установку повернули в Росію. Сторона обвинувачення має детальну інформацію про маршрути, якими зенітно-ракетний комплекс завезли на Донбас, а потім повернули в частину в Курській області РФ. Як з’ясували слідчі, на територію ОРДЛО росіяни переправили не одну, а дві установки «БУК-М1», але друга не встигла стати «на бойове чергування».

Обвинувачення в Гаазі має покази свідків про те, що в охороні ЗРК «БУК-М1» брало участь як мінімум кілька десятків російських військових та фінансованих РФ найманців.

Наразі прокуратура Нідерландів пред’явила обвинувачення чотирьом фігурантам справи і викликала їх для проведення слідчих дій. У червні 2019 року Міжнародна слідча група назвала імена цих підозрюваних, серед них троє росіян та один українець: тодішній «міністр оборони «ДНР» Ігор Гіркін-Стрєлков; генерал-майор російської армії Сергій Дубінський (підлеглий Стрєлкова); керівник 2-го відділу «ГРУ ДНР» Олег Пулатов (підлеглий Дубінського) та громадянин України Леонід Харченко (вважається, що він разом із Пулатовим супроводжував «Бук» до Сніжного).

Слідчі стверджують, що ЗРК «Бук-М1» не міг потрапити на територію України без дозволу вищого військово-політичного керівництва РФ та без відома безпосередньо президента Володимира Путіна. Саме вони особисто відповідальні за спецоперацію із перекидання на територію України ЗРК «БУК-М1», що в підсумку стало причиною знищення лайнера та загибелі 298 осіб.

Судовий процес у справі авіакатастрофи МН17 розпочався 9 березня 2020 року в Окружному суді Гааги, що славиться своєю об’єктивністю та скрупульозним підходом до деталей.

Головний прокурор Нідерландів Фред Вестербеке, який очолює Міжнародну слідчу групу, звинуватив владу Росії в тому, що вона не надавала жодної допомоги в розслідуванні катастрофи. Крім того, РФ заважала слідчим, фальсифікувала докази, залякувала свідків та проводила масштабні операції з дезінформації. Російські агенти намагалися корегувати склад команд слідчих, пробували зламати комп’ютери малайзійських та нідерландських фахівців у справі МН17. А як тільки РФ отримала доступ до матеріалів слідства через адвоката полковника Пулатова, у низці ЗМІ почали з’являтися фрагменти документів, що становлять таємницю слідства. Експерти вважають, що таким чином російські спецслужби стараються поширювати неправдиву інформацію, щоб поставити під сумнів висновки Міжнародної слідчої групи і майбутнє судове рішення.

І все ж, як стверджують юристи, відповідальність за збитий літак несе держава, що контролювала осіб, які здійснили порушення міжнародного гуманітарного права. Відповідно, ця країна має компенсувати завдану шкоду, перепросити за свою провину та надати гарантії неповторення таких дій у майбутньому. Крім того, до кримінальної відповідальності мають бути притягнені всі особи, причетні до злочину. Тобто і ті, хто безпосередньо застосовував ЗРК «Бук», і їхні командири, і ті, хто віддав наказ передати зброю.

Тож, якщо вдасться довести причетність Росії до трагедії зі збитим пасажирським лайнером МН17, надалі для України відкриваються нові судові перспективи. Адже, повторимося, йдеться про застосування на території іншої суверенної держави ЗРК «Бук» Збройних сил Росії.

Тим часом родичі жертв МН17 подали проти Володимира Путіна й Росії окремий позов у Європейський суд із прав людини. Відповідно до законодавства Королівства Нідерланди, винною вважається навіть та людина, яка причетна до злочину, хоча й не була присутньою під час скоєння самого злочину. І в цьому випадку очевидно, що злочинний ланцюжок веде аж у Кремль, а всі розповіді про те, що бойовики на Донбасі самі могли керувати складними системами ЗРК «БУК-М1», є не більше, ніж байка.

Азовська криза: крапка не поставлена

У листопаді 2018 року російські прикордонники із застосуванням зброї затримали в районі Керченської протоки три українські кораблі: буксир «Яни Капу» і два малі броньовані катери «Бердянськ» та «Нікополь». Судна прямували в український порт в Азовському морі. 24 українських військових арештували, звинувативши в незаконному перетині кордону РФ. При цьому Росія відмовилася визнавати українців військовополоненими.

У відповідь на ці дії МЗС України звернулося до Міжнародного трибуналу ООН із морського права із запитом для застосування примусових заходів щодо Росії задля звільнення наших військових.

25 травня 2019 року трибунал зобов’язав Російську Федерацію «безумовно та невідкладно» звільнити українських моряків і повернути захоплені кораблі. Але Росія різноманітними методами затягувала виконання рішення, а потім включила всіх арештованих у списки на обмін.

7 вересня моряки разом з іншими «бранцями Кремля» прибули літаком в аеропорт «Бориспіль», хоча в судовому порядку РФ не припинила переслідування українських військових. 18 листопада Україні повернули три захоплені кораблі, назвавши це «актом доброї волі». У порушення наказу ITLOS, росіяни конфіскували озброєння, засоби зв’язку, документи та матеріальні засоби. При цьому спеціалісти встановили, що всі судна були пошкоджені.

Як зазначив заступник Постійного представника України при міжнародних організаціях у Відні Ігор Лоссовський, сума збитків на кораблях становить щонайменше 55,5 млн гривень.

І все ж повернення наших моряків та кораблів на Батьківщину не означає, що судовий спір вичерпано, а рішення Міжнародного трибуналу ООН із морського права було виконано Росією.

21 листопада 2019 року в Арбітражному Трибуналі Гааги офіційно розпочали слухання «Спору щодо затримання трьох українських військово-морських кораблів та членів їхніх екіпажів».

21 лютого цього року Арбітражний трибунал ООН із морського права визнав свою юрисдикцію у справі України та встановив, що розгляне важливі аспекти вимог України, зокрема й ті, що пов’язані з порушеннями РФ морського права в Керченській протоці та Азовському морі.

Трибунал погодився з Україною, що вимога Росії про статус внутрішніх вод не є належним приводом для заперечення юрисдикції, це питання треба вирішувати на стадії розгляду справи по суті. Рішення означає необхідність здійснення юридичної експертизи незаконного будівництва Росією Керченського мосту та зупинок суден в Азовському морі, що завдає шкоди міжнародному судноплавству.

Як зауважили в МЗС України, це рішення Трибуналу вчергове підтвердило наявний міжнародний консенсус щодо невизнання незаконної анексії Криму Російською Федерацією.

22 травня заступник міністра закордонних справ України, агент України у справі про захоплення українських моряків і кораблів у Чорному морі в листопаді 2018 року Євгеній Єнін підписав Меморандум України, який передано до Міжнародного трибуналу з морського права.

У документі йдеться, зокрема, про обґрунтування компенсації матеріальної та моральної шкоди нашим незаконно ув’язненим морякам, про відшкодування Військово-Морським силам України за пошкодження, завдані кораблям, а також компенсацію за втрати, які понесла українська сторона через те, що певний час ВМС України не могли використовувати захоплені кораблі.

Крім того, Україна вимагає припинення кримінальних справ стосовно українських військовослужбовців та надання запевнень, що в майбутньому Росія не порушуватиме імунітет військових кораблів.

Враховуючи попереднє рішення Міжнародного трибуналу з морського права, українська сторона розраховує, що й наступний позов буде вирішений на її користь, а РФ доведеться заплатити за свою агресію та блокування Керченської протоки.

Вітчизняні правники вважають, що у нашої держави дуже високі шанси виграшу, але треба запастися терпінням, бо справи в Арбітражному суді розглядаються роками.

За словами Єніна, Україна очікує рішення трибуналу приблизно у період кінця 2022-го – початку 2023 року.

Міжнародний суд ООН

16 січня 2017 року Україна подала до Міжнародного суду ООН позов проти Росії, звинувачуючи РФ у порушенні Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

Офіційна Москва оскаржувала право і компетенцію Міжнародного суду ООН, та все ж у листопаді 2019 року він визнав свою юрисдикцію у цій справі, що означає можливість переходу до її розгляду по суті. При цьому суд наголосив, що Україна дотрималася всіх процесуальних досудових процедур.

У матеріалах справи Росії висунуті такі звинувачення: надання зброї та інших видів допомоги незаконним збройним формуванням; збиття літака «Малайзійських авіаліній» рейсу MH17; обстріли житлових районів Маріуполя та Краматорська; знищення цивільного пасажирського автобуса неподалік Волновахи; вибух під час мирного зібрання в Харкові; дискримінація щодо української та кримськотатарської громад; заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу; зникнення й убивства активістів, самовільні обшуки, затримання; обмеження на викладання української та кримськотатарської мов.

Росія має подати свій контрмеморандум на позов України до 8 грудня 2020 року. Остаточне рішення Міжнародного суду ООН у цій справі очікується не раніше 2022 року.

Боротьба в судах триває, і для України це тільки початок довгого юридичного шляху. У цьому контексті використання міжнародних конвенцій є одним із можливих механізмів реакції на гібридну агресію.

Відповідно до Нью-Йоркської конвенції 1958 року, передбачається примусове визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень у 159 країнах світу. Воно можливе шляхом арешту майна, не захищеного суверенним імунітетом. Та все ж такі стягнення, на думку правників, є доволі проблематичними.

Тим не менше, виграші в міжнародних судах дозволяють нашій державі готувати серйозне підґрунтя для майбутнього комплексного розгляду в ООН справи про агресію Росії проти України. Наразі скористатися цим майданчиком неможливо, бо РФ є постійним членом із правом вето, але ситуація у світі весь час змінюється, і Україна має бути готовою використати першу ж можливість гучно заявити про свої права.

Ілля Тарасюк – відомий український журналіст, статті якого впродовж останніх 15 років публікують провідні ділові видання України. Спеціалізується на економічній та політичній тематиці.

 

Схожі публікації
Аналітика та дослідженняОгляд Україна Брюссель

40% респондентів бачать у пандемії конспірологію - результати опитування

Огляд Україна БрюссельСуспільство

Земля для українців або історія одного мораторію

КоментаріОгляд Україна Брюссель

Дезінформація може вбити

Огляд Україна Брюссель

Які уроки Чорнобиля корисні в боротьбі з COVID-19?