НовиниОгляд Україна БрюссельОригіналСуспільство

Життя на землі кольору війни

ORDLO occupied Donbas

Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка, Широкине, Гнутове, Попасна, Щастя, Піски. Топоніми Донбасу часто згадувані в новинах про війну на сході України. Це лише мала частина з тих 155 населених пунктів Донбасу, що розташовані на лінії зіткнення в Донецькій і Луганській областях.

За назвами містечок та селищ проглядають окремі людські долі та історії. Жахливі, пронизливі, життєствердні, інколи просто буденні. Статистика міжнародних організацій зараховує до жертв гуманітарної катастрофи й локального конфлікту на Донбасі близько 3,5 млн осіб. З них близько 1,8 млн осіб проживають на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Решта живе на територіях, підконтрольних Києву, сюди ж належать близько 450 тисяч мешканців безпосередньо прифронтової зони. І в кожного з цих 450 тисяч мешканців червоної лінії розмежування щодня своя війна. Війна за життя на землі кольору війни.

38-річна Ірина Устимова, яка виїхала з Донецька у вересні 2014 року, поповнила лави місцевих учителів Авдіївки. Учителів та медиків завжди обмаль у регіоні. У 2014-2015 роках спостерігався справжній бум в міграції населення до міст прифронтової зони. Приріст відбувся в середньому на 15% завдяки так званим «утікачам від війни та ДНР». Ці люди не поїхали вглиб України, а лише перемістилися в межах Донбасу. Тому пані Ірина навчає дітей в одній зі шкіл Авдіївки від самого ранку аж до 8 вечора через стрімке зростання кількості школярів. Внутрішньо переміщені особи – тепер це окремий соціальний прошарок населення з найбільш густонаселеного регіону держави, яким був Донбас до війни. Станом на 4 січня 2021 року, за даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, на облік узято 1 459 170 переселенців (з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим).

73-річна пенсіонерка Раїса Тараненко з дуже постраждалого від обстрілів селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області щодня дивиться на сліди від обстрілів на стінах свого будинку. До 2016 року її будинок перебував у так званій «сірій» буферній зоні Зайцевого. Тому пані Раїса встигла пожити за якихось 600 метрів від окопів сепаратистів. Захисним бар’єром від снарядів слугували складені на зиму під стіною дрова. 2019 року у Зайцевому за кошти Норвезької ради у справах біженців в Україні (NRC) розпочато ремонтні роботи будинків, що постраждали від обстрілів. Передовсім відновлення стосуватиметься будинків пенсіонерів, які становлять 35-40% населення прифронтових зон. Отримати компенсацію за зруйноване житло або нове житло для постраждалих допомагають військово-цивільні адміністрації цих містечок. Життя у прифронтовій зоні стало більш мирним, інтенсивність обстрілів набагато менша. Але достатньо грошей на ремонти будівель не виділяється через те, що це червона зона. Тому гіпотетично всі вкладені гроші можуть бути втрачені через можливі руйнування.

70-річний Микола Юшков з Майорська, постійно ходить у гості до доньки, яка з родиною мешкає на підконтрольній проросійським сепаратистам території. Щодня 427-кілометрову лінію розмежування в 5 пунктах пропуску перетинають близько 30 тисяч «туристів» в обох напрямках. Хтось із метою провідати рідню, яку розділила війна. Хтось, щоб отримати пенсію чи соціальні виплати. Хтось, щоб закупити або продати продукти. Інколи навіть люди похилого віку змушені брати участь у такого роду схемах заробітку на їжі. Годі й казати, що це не завжди буває безпечним. 80-річна Марія Крисленко щодня вистоює багатогодинні черги на КПВВ та перевозить найнеобхідніші харчові продукти зі Станиці Луганської до Луганська, де мешкають її онуки. «Я у 2013-му збиралася вже помирати. Боліла спина, ноги не ходили. А тепер чотири роки війни кручусь, без мене й онуки помруть», ‒ каже пані Марія. Станом на 30 серпня 2015 в Станиці Луганській залишалося близько 600 мешканців. На січень 2020 через внутрішню міграцію в селищі проживало вже близько 12 000 осіб.

Родина Семенюк із Жованки, чоловік та дружина, пережили травматичний досвід викрадення бойовиками та нелегкого повернення додому. Цю патріотично налаштовану сім’ю бойовики угрупування ДНР вкрали на початку 2015 року. У той час Жованка також була «сірою зоною», й туди спокійно проникали російські гібридні сили. Семенюків вивезли у Єнакієве, били, знущалися. Але, на щастя, зрештою відпустили. Після цього родина виїхала у Полтавську область. Коли ж Жованку повністю зайняла українська армія, вони повернулися додому. Після таких історій страх знову бути викраденими ще довго жив у багатьох прифронтових будинках та окупованих територіях.

Є й колективна історія. Учні місцевого ПТУ шахтарського містечка Гірняк протягом найтяжчих 2014-2015 років регулярно зафарбовували по місту проросійські написи. У перші роки війни вони в рідному місті були майже єдиним осередком українськості. Тією проукраїнською меншістю, яка замальовувала сепаратистську пропаганду. У перші роки війни підлітки та вчителі ПТУ часто не знаходили підтримки й розуміння у більшості містян. Зараз ситуація змінюється. «Люди не сліпі, хоч і зазомбовані російською пропагандою. Бачать, що дає Україна, а що ДНР. Поступово навертаються на своє, українське. Навіть приходять у наш клуб при ПТУ поговорити про життя при фронті» – каже 17-річний учень ПТУ Микола Дражний.

Комусь із цих 450 тисяч мешканців прифронтової зони довелося стати наполегливішими, рятуючись від тяжкого життя. Василь Готко, чий автомобіль знищив обстріл Маріуполя в січні 2015 року, досі активно бореться за отримання компенсації з боку держави. А Наталя Красна, яка разом із сім’єю покинула небезпечне Широкине, пройшла крізь кілька кіл пекельного заробітчанства, перш ніж заснувала свою справу в Маріуполі. Жінка стверджує, що якби не війна – вона не знайшла б усіх тих чудових людей, із якими вони разом стають на ноги як підприємці нової Донеччини.

Події на Сході змусили багатьох мешканців Донеччини стати більш соціально активними, навчитися робити свій внесок в життя громади. Відстоювати право на гідне життя, контролювати місцевий бюджет, втілювати громадські ініціативи їх вчать на тренінгах грантові проєкти. Зокрема, проєкт «Посилення спроможності членів громад впливати на органи місцевого самоврядування в містах прифронтової зони України». Проєкт стартував наприкінці 2020 року й буде реалізований у 8 прифронтових містах. З 2010 року у прифронтовому регіоні не проводилися місцеві вибори, зокрема вибори минулої осені. На цих територіях діють військово-цивільні адміністрації, голови яких не обираються, а призначаються. Щоб запобігти створенню автократії управління, члени місцевих громад мають бути залучені до процесу ухвалення рішень, до реалізації інтересів і потреб прифронтових міст. «Ми живемо на лінії вогню. Чим це закінчиться для нас, ніхто не знає. У нас немає іншого виходу, як бути постійно в тонусі. Щоранку прокидаючись ми маємо ставити собі питання: «А що я зробив для того, щоб моє місто стало хоч трохи краще, доки йде війна?». Якщо сісти і скласти руки, то «під лежачого активіста бюджетні гроші не течуть», – коментує один із тренінгів учасниця з Торецька.

Багато життів прифронтової зони обірвалося. За даними місії ООН із прав людини, в Україні з початку збройної агресії Російської Федерації на Донбасі загинули 3375 цивільних. Понад 7 тисяч цивільних зазнали поранень. Смерті цивільних – це 25-26% смертей від загальної кількості загиблих (3375 з 13 100-13 300). За роки війни це співвідношення суттєво змінилося: з 33-34% у 2014 році до 4-5% у 2019-2020 роках. Найнижчою за весь період конфлікту на Донбасі кількість жертв серед мирних мешканців була у 2019 році. Найстрашніше, що з початку бойових дій на Донбасі (з квітня 2014 року по серпень 2020 року) жертвами мін і вибухівки на території Донецької та Луганської областей України стали щонайменше 42 дитини. Через активний конфлікт досі неможливо реалізувати план розмінування, на який може знадобитися не менше 25-30 років. З початку російської агресії сукупна площа замінованих районів складає близько 7 тисяч квадратних кілометрів на підконтрольній території та близько 14 тисяч квадратних кілометрів на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей та Автономної Республіки Крим.

Деякі мешканці прифронтових міст живуть творчо, незважаючи на близькість фронту. Знімають аматорське кіно. Стають героями професійних документальних фільмів. Так, Ганна Гладка з Красногорівки, мати 4-х дітей, стала героїнею документальної стрічки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». Фільм здобув премію за найкращу режисуру документального фільму на американському кінофестивалі «Sundance Film Festival» в 2020 році. «Земля» – це фільм у фільмі. Режисерка цілий рік спостерігала за мамою Ганною та її старшою дочкою Мирославою, які знімали своє аматорське кіно про повсякденне життя у прифронтовій зоні. «Насправді, наш фільм не про війну, вона виступає тут лише тлом. Це фільм про дорослішання. Про балансування між війною та миром. Про самотерапію за допомогою кіно. І про багато інших речей, які можуть бути близькими та зрозумілими різним людям у світі», – каже режисерка Ірина Цілик в інтерв’ю виданню Moviegram. Попри сюрреалістичне поєднання світів мистецтва й війни, фільм вийшов не задраматизований. Тут демонструються різні веселі сцени з життя родини, немає гучних «народних» міркувань про розв’язання воєнних конфліктів чи звинувачень на адресу влади. Впоратися з неприємним досвідом війни героям допомагає кінематограф. Відверто про власні враженні від війни у фільмі Цілик діти та мама Ганна говорять тільки в кадрах, де вони беруть інтерв’ю один в одного. Режисерка Ірина Цілик в інтерв’ю виданню «The Village» зазначає: «Історіями саме таких людей мені й хочеться ділитися. Українці дуже різні, нам властиво себе жаліти, більше зосереджуватися на проблемах. Але поруч є безліч людей, які викликають у мене захоплення. Тим, як вони беруть у руки своє життя й не просто живуть, а примудряються йому радіти. Такі люди мені страшенно імпонують, саме про них мені хочеться розповідати». Аматорський фільм «2014» Мирослави Трофимчук, доньки Ганни Гладкої, вже демонстрували на двох фестивалях («Відкриті ночі» та «Бардак»).

Мир у прифронтових зонах досі дуже крихкий. Солдати ЗСУ й надалі змушені забезпечувати місцевих продуктами харчування і надавати медичну допомогу. Воєнні дії та обстріли не припиняються з ворожого боку навіть в умовах нинішнього перемир’я. А з проблем нижчого порядку найбільш критичними є доступ до медичних послуг, швидкої допомоги, брак кадрів, стан доріг, транспортне сполучення, перетин лінії розмежування, зростання цін на вугілля, дрова та комунальні послуги.

Але прифронтова зона для 450 тисяч людей давно стала місцем справжнього життя. Життя з надією на краще, зі своїми малими перемогами та побутовою круговертю, із поступовим зростанням громадської свідомості. І всі вони, мешканці донбаських прифронтових сіл та міст, обов’язково й остаточно виграють свою війну. Віну за життя на землі кольору війни.

Схожі публікації
НовиниСуспільство

Суд дозволив заочне розслідування стосовно колишнього президента України Віктора Януковича

Суспільство

Тригери Роскомнагляду: за які статті блокують сайт правозахисників у Криму та Росії

НовиниСуспільство

На 30 річницю святкування незалежності України очікують безпрецедентно велику кількість міжнародних гостей найвищого рівня

НовиниСуспільство

Боротьба проти «Північного потоку-2» не закінчується