Суспільство

Роман Сущенко: «За три роки моєї відсутності в Україні відбулися величезні зміни»

 

Колишній політв’язень, журналіст Укрінформу Роман Сущенко вже вдруге після свого звільнення відвідав Брюссель, де зустрівся з представниками європейських інституцій, фондів, українськими дипломатами й діаспорою. Він займає активну громадянську позицію, готовий сприяти звільненню інших українців, які за сфабрикованими справами перебувають у російських в’язницях. В інтерв’ю Promote Ukraine Роман поділився своїми думками про ситуацію навколо засуджених та сьогодення України.

Романе, з якою метою, на вашу думку, було проведено операцію ФСБ з вашого захоплення?

 

Я не буду приховувати, що багато думав про це і в Росії, і вже в Україні. І поступово якась картинка, якийсь пазл склалися. І маю таке враження, що моя справа була частиною більш широкої, масової операції, задуманої проти громадян України, спрямованої на досягнення певних цілей. Згідно з документами, які є в моїй справі, ця операція розроблялася впродовж року, з 2015 по 2016 рік. Якраз тоді  відбувся Мінськ-2, в Єлисейському палаці 2 жовтня 2015 року пройшли перші конструктивні перемовини. І міжнародні актори, в тому числі український президент, домовилися про певну деескалацію ситуації. А російські спецслужби почали працювати над багатьма справами. 2016 року почалися історії з кримськими диверсантами, моя справа, було затримано ще багато людей, у тому числі Павло Гриб. Це були сплановані операції.

Такі операції не завершено? Вони можуть і далі тривати?

 

Я думаю, що так. Існує ще кілька планів, кілька напрямів. Один з них – кримсько-татарський. Я маю на увазі Хізб ут-Тахрір, яку в Росією називають терористичною організацією. Я не кажу вже про Свідків Єгови, відділення яких у самій Росії закрили. Це все було сплановано. Мета яка? По-перше, підняти ставки. Тобто, йдеться про те, щоб збільшити тиск на владу України та на український народ, щоб створити панічні настрої, напружити, психологічно впливати через тих же родичів, які постійно добиваються звільнення, кажуть, що влада нічого не робить і так далі. Це – психологічний тиск. По-друге, показати європейцям, західним партнерам України, що ми такі-сякі.  Дивіться, вони й терористи, й шпигуни, й екстремісти, вони діють проти нас! Також це використовується для пропаганди, для внутрішнього споживання. Тобто, Росія показує своїй аудиторії: дивіться, які гучні карні справи, яких там людей задіяно. Експерти, аналітики, школярі, журналісти – цілий фронт проти нас.

І одне з найголовніших завдань – це підняти престиж власних спецслужб. Показати: вони ж зайняті, скільки карних справ, скільки судових засідань, скільки вироків. Виділяйте нам кошти, бо це ж працює.

 

Романе, більш-менш зрозуміло, як сприймало російське суспільство Вас та інших українських ув’язнених. А як у самій тюрмі? Інші в’язні теж у це вірили?

 

 Багато з моїх співрозмовників в ізоляторі в Лефортово взагалі в це не вірили. Чимало з них співчували Україні, вони все розуміли. Наприклад, в одного росіянина з міста Зеленогорськ також було сфабриковано справу з наркотрафіку. Він збирався перевезти з Індії в Росію контрабанду, а туди підкинули траву, яку курять, і йому світило за це надцять років. У цього чоловіка були знайомі, які воювали на боці сепаратистів. І він розказував, що знає про ситуацію в Україні, хто за що воює, скільки коштів отримували люди, вони ж його товариші. Він каже: я все розумію і дуже співчуваю, але який ти шпигун? Який шпигун може малювати чи сидіти спокійно, читати якісь книжки і так далі? Те саме було і в колонії. Багато хто дуже сумнівався. Був такий випадок. Порушився зв’язок, я не міг додзвонитися до дружини. В колонії міняли кабелі, й мені адміністрація постійно казала: ой, ми не можемо нічого змінити, це триватиме місяць чи два. Тобто, по Росії можна було дзвонити, а за кордон ні. А потім мені один чеченець каже: так ти дзвони по Росії, тебе з’єднають вже через конференц-зв’язок з закордоном. І я зрештою з Анжелою так і зв’язався. І він усім каже: дивіться, якби він був насправді обізнаним в усіх цих речах, то у нього питань навіть би не виникло, він би зателефонував. А так про що ви кажете?

 

А в тюрмі до таких людей, як Ви, було краще ставлення, ніж загалом у російському суспільстві?

 

 Загалом у в’язниці питання національності, політики й віросповідання – це табу. Тобто, ці теми не є конфліктними. Якщо людина за свої політичні дії сидить у в’язниці, в колонії, до нього питань ніяких. Я там бачив сенаторів, які сиділи також. Так до них ставляться, як до решти. Зовсім інша справа – це ті, які сидять за різні злочини з насильства, наприклад, за згвалтування. А політичні питання – це табу. Тобто, ніхто ніколи не провокував, не знущався.

 

Окрім усіх жахів у цій історії, чи був якийсь позитив?

 

Набутий мною досвід привчив захищати себе від можливих загроз, продумувати кожну дію, кожне слово, але окрім того подарував можливість розбиратися в людях. І кілька чоловіків, з якими я спілкувався в ізоляторі і в колонії, виявилися нормальними людьми, незважаючи на те, чи були вони справжніми злочинцями, чи їх просто підставили. Тобто, саме в людських стосунках з цими чоловіками, безумовно, був позитив.  Я неодноразово мав з ними відверті розмови. Друга річ – це книги. Працюючи журналістом, я не мав змоги, не міг собі дозволити працювати з книгами, багато читати. В ув’язненні я прочитав понад 250 книжок. Частину з них мені в Лефортово передали активісти, частину я брав у місцевому фонді. А в колонії була бібліотека ще радянських часів: видання 1956, 1974 року тощо. Але я перечитав там якусь класику, на яку раніше не вистачало часу. Тобто, в цьому контексті, безперечно, це позитив.

 

Чи є у Вас якась ідея, як ефективніше звільняти політвязнів?

 

Над звільненням заручників, політв’язнів, військовополонених працює великий потужний механізм, який створено в Україні за допомогою партнерів. Там задіяно велику кількість людей: представників спецслужб, виконавчої влади, судової влади, тобто, офіс омбудсмена. Цей механізм працює й має працювати. Але незважаючи на це, рішення ухвалюються в одному кабінеті. І це найстрашніше. Іде гра долями, життям, здоров’ям людей, які перебувають у російських буцигарнях. Тому якихось особливих, креативних ідей немає. І всі це розуміють. Як  у Європі, так і в Україні, так і за океаном. Всі розуміють, що йде торг, кіднепінг, його треба припиняти, але все залежить від того, хто сидить там. І він грає, користується цим. Відповідно, дуже важко щось нове вигадати. Єдиний хід – це постійно тиснути. І потрібна політична воля. Нашого бажання тут замало. Наші колеги, партнери також повинні мати політичну волю до того, щоб довести справу до логічного завершення. І разом з тим як би це складно не було, щодня люди працюють, і я сподіваюся, що скоро повернеться додому Валентин Вигівський, з яким я перебував в одній колонії. Я поїхав додому, а він залишився.  І багато-багато кримських татар. Той же Хізб ут-Тахрір, який у нас уважається політично-релігійною організацією, а в Росії терористичною. Всі ці люди, які хочуть мирним шляхом чогось досягнути, всі сидять у в’язниці.

 

Романе, Вас не було на Батьківщині 3 роки, Ви повернулися вже в іншу Україну. Якою Вам здалася ця Україна?

 

Мене дуже вразила наша молодь. Яка вона активна, позитивна. Незважаючи на те, що країна у війні. Їхні погляди, рефлексія, бажання, амбіції, все це дуже зворушує. Ніякого нав’язування, яке я спостерігав в країні-агресорі, все зовсім по-іншому. Потім музика. Радіостанції мене просто здивували: нові мелодії, нові ритми, новий контент. Цифровізація, сервіси, «Домашній лікар» – Україна не залишається обабіч дороги, а рухається вперед. Про архітектуру варто згадати. Стільки нових будинків, нових проектів з’явилося. Хоча є й інше: напруженість, тривога, пов’язана з війною. Але позитивного я багато бачив. Тому що ті три роки, мені видається, не втрачені для України, є якийсь поступ у реформах, життя покращилося, принаймні в Києві. Я до мами в Черкаси їздив, спостерігав там також певні позитивні зміни.

 

А як щодо мас-медіа України? Чи відчуваються якісь зміни?

 

Є велика проблема. Існує великий розкол серед колег у журналістському цеху. Певне роз’єднання я відчуваю між професійними об’єднаннями. Керівництво Національної спілки журналістів України більше не діє на користь журналістській спільноті. Спалахнуло кілька скандалів, якийсь бруд дістають, сперечаються то з владою, то з окремими журналістами, з окремими виданнями. А ще є недолуга підтримка проросійських ЗМІ. Тобто, там не нейтральний погляд. Мене запросили на парламентські слухання 5 листопада у Верховну Раду України, і після мого виступу я слухав своїх колег. Я там почув кілька наративів, які я спостерігав два роки тому в Лефортово, де виступала Скабеєва-2. Мене це найбільше вразило. Та ж інтонація, ті ж наголоси. Я подумав: може, людина там проходила майстер-клас? Так, я розумію, що до парламенту повернулися певні сили, їх підтримують певні канали, є медіа-активи, журналісти працюють на ці канали, і саме серед журналістів є певна тенденція робити цей розкол. Інформація, фейки – це надзвичайно велика проблема зараз. Плюс населення не таке освічене. Є проблема з просвітницькою роботою, як читати новини, як відрізняти фейкові новини від істини і так далі. Це є. Але є й журналісти, які збудували чудову кар’єру. Колишні колеги, з якими ми бігали разом на події, зараз очолюють цілі редакції, вони пишуть, не просто сидять керують процесами, а пишуть глибокі аналітичні речі. Крім того, українська мова дуже змінилася. Я читаю залюбки. Я маю на увазі журналістську українську мову. Якщо раніше дієслова, якісь інші мовні одиниці були більш-менш сталі, то зараз вони вишукані, чіпляють більше око, вухо, і дуже прикольно, що сама мова розвивається, що вона жива. 4 роки тому нав’язували якийсь суржик, я б сказав, що це була шароварщина. Але зараз є вишукані речі, статті читаєш, і мова ллється, чіпляє, зачіпає не тільки за мозок, а й за душу.

 

Романе, ким Ви себе бачите у найближчому майбутньому? Все ж таки журналістом, чи, може, художником або правозахисником?

 

Я поки що залишаются в журналістиці. Я не думав про якусь правозахисну діяльність. Якщо будуть якісь запити, я готовий ділитися досвідом, підказати щось. Це – будь ласка. Я не один раз замислювався, бути художником чи ні. Це питання скоріше ближче до пенсії. Можливо, так, на пенсії трошки ще помалюю.

Інтерв‘ю взяла Наталія Річардсон

Схожі публікації
НовиниСуспільство

Президент Зеленський у парламенті озвучив плани щодо реінтеграції Донбасу

НовиниСуспільство

Адвокати Януковича хочуть відсудити в України 1,5 млрд. доларів

НовиниСуспільство

Помпео закликав усі держави світу покарати російських хакерів

ОпініяСуспільство

Російська журналістка: «У моїй смерті прошу винити Російську Федерацію»