Безпека

Росія і міжнародні домовленості

Політичне керівництво сучасної Російської Федерації вже неодноразово на практиці доводило, що дотримання міжнародних домовленостей для нього – порожній звук, якщо на кону стоять імперські загарбницькі устремління.

У той час як всі цивілізовані високорозвинені країни визнають пріоритет міжнародного права над національним, Росія без докорів сумління порушує двосторонні і багатосторонні договори. Але чи варто дивуватися цьому? Адже подібна традиція склалася не вчора і не позавчора, а в значно більш віддалені часи. Наприклад, Радянському Союзу (правонаступником якого і є РФ) теж було властиво віроломна поведінка на міжнародній арені.

Звернемося до періоду 1930-х років. У той час у СРСР були, м’яко кажучи, досить напружені відносини з Польщею. З метою їх нормалізації після тривалих переговорів 25 липня 1932 року сторони підписали договір про ненапад. Згідно з його умовами, Польща і СРСР визнавали суверенітет, взаємні кордони і територіальну цілісність одна одної. Спочатку ця угода була розрахована на три роки, але потім її продовжили до 31 грудня 1945 року.

Однак, Радянський Союз грубо порушив договір, підписавши секретний протокол до пакту Молотова – Ріббентропа, який, крім іншого, передбачав розподіл Польщі на сфери впливу і гарантував нейтралітет СРСР у війні Німеччини з Польщею. Після цього гітлерівська Німеччина напала на Польщу, розпочавши Другу світову війну. 17 вересня 1939 року, коли польські збройні сили спливали кров’ю в нерівній боротьбі з агресором, СРСР теж напав на свого сусіда, лицемірно назвавши цю операцію “визвольним походом”. О
3 годині ночі польський посол в Москві Вацлав Гржибовський отримав радянську ноту, в якій говорилося: “Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави … Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що польська держава і її уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею”.

Зміст ноти було свідомою брехнею. Польська держава на той момент продовжувала існувати і вести оборонну війну проти Німеччини. Польський уряд все ще знаходилося на території своєї країни, покинувши її тільки через добу – в ніч на 18 вересня. Однак для Москви ці факти зовсім нічого не значили. Ввівши свої війська, СРСР анексував більше 50 % території довоєнної Польщі.

Польські дипломати в Москві змогли врятуватися і виїхати за кордон тільки завдяки заступництву – як це не дивно – послів гітлерівської Німеччини і фашистської Італії. Іншим пощастило менше. Наприклад, генеральний консул Польщі в Києві Єжи Матусинский, незважаючи на дипломатичний імунітет, був заарештований НКВС, вивезений до Москви і незабаром розстріляний в підвалах Луб’янки.

Інший приклад. Майже в один час з підписанням радянсько-польського договору про ненапад, 21 січня 1932 року, уряд СРСР уклав схожу угоду з Фінляндією. Документ так само зберігав силу до кінця 1945 року. Однак на самому початку Другої світової війни радянське керівництво вирішило вторгнутися до Фінляндії, використавши як привід для війни “операцію під фальшивим прапором”.

26 листопада 1939 року радянські підрозділи обстріляли свої ж війська неподалік від прикордонного села Майна. Загинули троє рядових і один молодший командир, ще семеро рядових і двоє осіб командного складу отримали поранення. Відразу після цього СРСР звинуватив фінську сторону в навмисній провокації – обстрілі радянських військ. У відповідь фіни навели докази того, що вони не мають на кордоні артилерії, а також запропонували почати переговори про обопільне відведення військ від кордону. Радянський Союз відхилив пропозицію і 30 листопада 1939 року віроломно напав на Фінляндію. Причому, для прикриття своєї агресії, радянське керівництво створило маріонеткову “Фінляндську Демократичну Республіку”, яка відтепер нібито “представляла інтереси фінського народу”. Було оголошено, що законний Уряд Фінляндії втік з країни, хоча він продовжував працювати в Гельсінкі.

Так почалася “Зимова війна”, в результаті якої ціною величезних і невиправданих втрат СРСР окупував значну частину фінської території. Тим самим він підштовхнув Фінляндію до союзу з Німеччиною і нажив в її особі небезпечного ворога, який мріє про відновлення справедливості. Ще одним наслідком агресії стало виключення СРСР із Ліги Націй рішенням 28-ми з
40-а держав-членів організації.

Аналогічно Російська Федерація чинить і після розвалу СРСР, правонаступником якого себе оголошує. Наприклад, як відомо, в ході грузино-південноосетинського конфлікту Москва підтримувала самопроголошену сепаратистську Республіку Південна Осетія, прагнучи послабити Грузію і наростити власний вплив в Закавказзі. 24 червня 1992 року Президент РФ Борис Єльцин і Голова Держради Грузії Едуард Шеварднадзе підписали Сочинську угоду. Росія зобов’язалася вивести інженерно-саперний і вертолітний полки з Південної Осетії.

Протягом наступних 16 років російська влада розпалювала сепаратистські настрої в регіоні, надавала російське громадянство південним осетинам, що було прямим порушенням суверенітету Грузії. У серпні 2008 року Сочинська угода була остаточно похована – війська РФ вторглися на територію Грузії. Після цього Москва визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії, проте з тих пір крім неї це зробили тільки чотири держави-члена ООН – Нікарагуа, Венесуела, Науру і Сирія. Переважна більшість членів ООН вважають Південну Осетію і Абхазію невід’ємною частиною Грузії. Війна
2008 року призвела до того, що офіційний Тбілісі розірвав дипломатичні відносини з Москвою і вийшов зі Співдружності Незалежних Держав.

Подібну роль Росія зіграла і в грузино-абхазькій війні 1992-1993 років, домігшись виведення грузинською стороною важкого озброєння з Сухумі, а потім всіляко підтримуючи військовою технікою та іншим спорядженням наступ абхазьких сепаратистів, що завершився захопленням ними частини суверенної держави Грузія – Абхазького регіону.

У тому ж ключі російське керівництво вело себе з Молдовою. РФ всіляко підтримувала формування придністровськими сепаратистами самостійних від Молдови “органів влади”, включаючи структури міліції і держбезпеки, а також фінансові та податкові. Діючи явно за вказівкою кремлівського керівництва, командування 14-ї армії забезпечувало озброєнням і обмундируванням сепаратистів і прийняло активну участь в придністровської війні на боці тираспольського бандитського режиму. І в подальшому, аж до цього дня, РФ постійно підтримує придністровських сепаратистів, і чинить тиск на законні органи влади Молдови, намагаючись змусити її визнати їх “рівноправною стороною” на переговорах і погодитися з існуванням “самостійної придністровської держави”. Більш того, всупереч вимогам міжнародних організацій, в тому числі ООН, Росія зберігає на території Молдови контингент своїх військ.

Аналогічно керівництво Російської Федерації вчинило і щодо України. 2014 рік став переломним моментом в історії російсько-українських відносин. Незаконна анексія Криму, вторгнення російських військ на Донбас, створення і підтримка так званих “Донецької народної республіки” і “Луганській народної республіки” одним махом перекреслили 407 двосторонніх та 80 міжнародних договорів, які регулювали російсько-українські відносини. Перерахуємо найважливіші з них:

1) Гельсінські угоди від 1 серпня 1975 року, що передбачали принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи іноземних держав;

2) Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, згідно з яким РФ визнала суверенітет та існуючі кордони України, взяла на себе зобов’язання утримуватися від загрози силою або її застосування проти України;

3) Угода між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року;

4) Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року, що визнавав непорушність існуючих кордонів, повагу територіальної цілісності і містив взаємне зобов’язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного;

5) Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року;

6) Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 року, згідно з яким обидві країни мають свободу навігації по всій акваторії Азовського моря, а Керченська протока є частиною їх внутрішніх вод;

7) Харківські угоди від 21 квітня 2010 року про продовження перебування Чорноморського флоту РФ в Криму до 2042 року.

27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про територіальну цілісність України. Відповідне рішення підтримали
100 держав-членів ООН. Агресивні дії Росії підтримали тільки 10 країн.

Незважаючи на це, політичне керівництво РФ продовжує демонструвати, що і в майбутньому не стане виконувати свої міжнародні зобов’язання. Наприклад, в січні 2020 року Володимир Путін анонсував внесення змін до Основного закону Росії, згідно з якими Конституція буде мати пріоритет над нормами міжнародного права. І це незважаючи на те, що РФ є учасницею Віденської конвенції про право міжнародних договорів, згідно з якою ніякі норми внутрішнього законодавства не можуть виправдати порушення міжнародних договорів.

Що ж, у разі прийняття цих поправок Росія перед усім світом офіційно підтвердить, що будь-який договір з нею не вартий навіть паперу, на якому він написаний.

Джерело: www.ava.md/2020/05/02/rossiya-i-mezhdunarodnye-dogovorennosti/

Схожі публікації
БезпекаНовини

НАТО створить космічний командний центр у Німеччині для протидії з боку Росії та Китаю

БезпекаНовини

На Донбасі від мін очистили 35 тисяч гектарів землі

БезпекаНовини

СБУ викрила організоване угруповання, яке збувало зброю

БезпекаНовини

Росію звинуватили в підготовці кібератаки на Олімпіаду-2020