Суспільство

Україна: родові травми культури

Ukraine Kiyv

Українська культура пройшла випробування століттями колоніалізму. Він не був типовим, це не Британія чи Франція, яких відділяли від колоній моря, і які сприймали колонізоване населення як чуже. У випадку України нас повністю поглинали інші державні утворення і вели асиміляційну політику. З українців хотіли зліпити росіян, поляків, угорців і румунів. У Російській імперії, якщо ти асимілювався, то міг дослужитися до дуже високих постів, як це показали Безбородько чи Розумовський.

В умовах будь-якого колоніалізму мова і культура колонізованих значно менш престижні, ніж мова і культура метрополій. А якщо додати прагнення метрополії асимілювати колонізованих, то ідентичність останніх піддається ще сильнішим випробуванням.

Але тут ми не будемо впадати в глибокі історичні екскурси і зосередимося на недавньому радянському минулому.

Радянський Союз будували, нібито на принципі інтернаціоналізму та гармонійного розвитку всіх культур і мов, однак на практиці це обернулося русифікацією (короткий епізод коренізації був винятком із правила). Окрім цього, велася доволі хитра політика поступової асиміляції.

З одного боку, за радянський період відбувся доволі потужний розвиток української культури: перекладено та видано багатотисячними тиражами корпус світової класики, видано багатотомні «Словник української мови» і «Українську радянську енциклопедію», розроблено величезний апарат культурних та освітніх інституцій, спілок, бібліотек і колективів.

З іншого боку, на загальносоюзному рівні українська мова і культура ніколи не були рівними з російською (у Чехословаччині, наприклад, на центральних каналах чехи говорили чеською, а словаки словацькою). За всім українським укріплювався імідж села та фольклору. На тлі бурхливої урбанізації та міграційних процесів міста русифікувалися надзвичайно швидко.

У всіх колоніалізмах метрополія має особливий статус. Колонізовані сприймають її за еталон, мірило успіху, приклад для наслідування, місце сили, де можна реалізуватися. Москва була саме такою метрополією для нас.

Інші серйозні побічні ефекти радянського періоду – це цензура, диктат соцреалізму, атеїзація та бюрократизація культури. Підійшла кругла дата, значить треба видати на гора вісімдесят кубічних метрів культурного продукту (ретельно перевіреного цензорами). Святкування круглих дат у нас довгий час було радянським, а в провінції ще й досі можна знайти щось подібне.

 Радянський терор і репресії зламали та знищили цілі покоління митців, певні школи і традиції назавжди втрачено. І ці білі плями – серйозна травма нашої культури.

Радянська боротьба з християнством безповоротно знищила численні цінні пам’ятки архітектури, на кшталт Михайлівського золотоверхого чи лаврського Успенського собору.

Саме з таким бекграундом ми отримали незалежність і почали по краплі вичавлювати із себе колоніалізм. Було (а для когось і досі є) важко усвідомити, що українська мова і культура нічим не гірші за російські. Було (а для когось і досі є) важко припинити сприймати Москву як еталон і єдине можливе місце для кар’єри. З останнім у нас найскладніше в шоубізнесі та телебаченні. Ці сфери значною мірою і далі, навіть в умовах війни, зав’язані на пострадянський простір.

Реакція на колоніальну прив’язаність до метрополії іноді давала також парадоксальні результати. Дехто почав шукати інші метрополії і прив’язуватися до них. У Львові виник сильний культ Австро-Угорщини, на Закарпатті – з нездоровим пієтетом говорять про Прагу і Будапешт. Ми повністю подолаємо цю травму колоніалізму, коли Київ стане беззаперечною столицею для всіх українців.

На тлі війни вдалося провести декомунізацію на рівні топоніміки, але це тільки один з етапів деколонізації. У багатьох містах центральні вулиці названо на честь російських класиків, навіть якщо вони пробули там кілька днів і ніяким чином з ними не пов’язані. Частина нашої залізниці все ще називається «Південно-Західна», хоча йдеться про південний-захід Російської імперії, який ніяк не збігається з південним-заходом України. Дехто досі називає гривню «рублем», а товари з Росії «вітчизняними». У нас усе ще спільна мемосфера. Українці добре знають, який вигляд має «Свідєтєль з Фрязіно». Ми і далі не сприймаємо себе частиною Європи. Часто можна почути протиставлення – «так то Європа, а це ми». Доволі абсурдний термін «євроремонт» це підтверджує.

 Здорова культура повинна мати такі риси:

– самодостатність (йдеться не про ізоляціонізм, а про відсутність потреби на когось рівнятися);

– брак комплексів (меншовартості та величі);

– тяглість (без втрачених поколінь);

– повнокровність (розвиток у всіх жанрах і сферах);

– популярність (культура не може жити для самої себе, вона повинна мати широку аудиторію).

Українській культурі є над чим попрацювати. Віднедавна в нас почали з’являтися інституції нового, нерадянського, зразка під нові правила гри: Інститут книги, Український інститут, Український культурний фонд. Але, як це часто буває з новими інституціями, є серйозний ризик, що їх завоюють старі схеми.

Як і у сфері освіти, у нашій культурі відбуваються поступові зміни. Хочеться швидкості, але вона неможлива, коли йдеться про десятки мільйонів людей, століття колоніалізму і спротив колишніх метрополій. Америка також колись була колонією, але їй вдалося пропрацювати власні травми. Нам також вдасться.

 

Джерело: Uchoose.info

Схожі публікації
НовиниСуспільство

Суд дозволив заочне розслідування стосовно колишнього президента України Віктора Януковича

Суспільство

Тригери Роскомнагляду: за які статті блокують сайт правозахисників у Криму та Росії

НовиниСуспільство

На 30 річницю святкування незалежності України очікують безпрецедентно велику кількість міжнародних гостей найвищого рівня

НовиниСуспільство

Боротьба проти «Північного потоку-2» не закінчується