Зловмисний план Путіна проти України: сприятливі та перешкоджаючі фактори

Серед експертів з питань безпеки, політики та економіки (передусім  енергетики) немає жодних сумнівів, що нещодавнє нарощування Росією військових сил на кордоні з Україною спрямоване на просування зловісного порядку денного Кремля. Різниця в думках зводиться до масштабів, засобів, часу та географії. Завдати удару, коли міжнародна спільнота й сама Україна вразливі найбільше та готові протистояти найменше, є очевидним наміром Путіна. Однак коли цей «ідеальний шторм» досягне свого апогею, щоб дозволити Росії піти в наступ, залежить від багатьох факторів. Нижче наведено короткий огляд ключових внутрішніх та міжнародних подій, які можуть або розв’язати руки Путіну, або завадити його «бліцкригу», принаймні в осяжному майбутньому.

Розвиток ситуації в Україні та зовнішня підтримка

Українській економіці важко втриматися на плаву та допомогти громадянам пережити зростаючу економічну кризу. Необхідність спрямувати ресурси на забезпечення військової готовності та політична нестабільність, що додається до проблем із системою охорони здоров’я, призводять до зубожіння громадян, дезорієнтації та наростання страхів перед майбутнім. Очевидно, Росія винна, якщо не в початку всіх цих процесів, то, принаймні, у тиску на слабкі місця й викривленні серйозності ситуації, що ще більше погіршує її. Україна, ослаблена внутрішньо, має менше шансів ефективно протидіяти зовнішньому ворогу. Це є причиною того, що українська влада активно шукає запевнень у всеосяжній допомозі з боку іноземних держав та міжнародних організацій. Однак замість того, щоб зробити українську позицію твердішою і таким чином стримати Росію, це призводить до протилежного: останнім часом Путін оголосив військову присутність НАТО на її східному фланзі, а також навчання союзників і озброєння українських збройних сил неприйнятними, оскільки він сприймає це як фактичну українську військову інтеграцію в структури Альянсу. Така безкомпромісна риторика стримує Захід брати на себе рішучі й конкретні зобов’язання, тому що він не бажає боротися з Росією навіть опосередковано, просто екіпіруючи Україну. Декларація генсека НАТО Столтенберга, в якій стверджується, що Альянс не зобов’язаний захищати Україну, є однією з низки заяв на підтвердження викладеної вище думки. Як наслідок, внутрішні події в Україні, а також її непевна підтримка з боку міжнародних партнерів створюють тло для зухвалої поведінки Москви.

Сага з «Північним потоком-2» на межі розв’язки (реалізації)

Газопровід Північний потік-2, безумовно, є одним із (якщо не головним) факторів, що впливає на плани Путіна щодо вторгнення. Ключовою метою газопроводу було оминути Україну при транзиті газу до ЄС, незважаючи на його економічну й логістичну невиправданість. Його будівництво було завершено у вересні 2021 року, і якщо газогін буде сертифікований регуляторами, він не тільки завдасть Києву мільярдних збитків, але й усуне останній «камінь спотикання» для Москви в нападі на Україну. Надія, що міжнародна спільнота не допустить цього, ще не вмерла, але згасає з кожним днем.

Адміністрація Байдена, яка приступила до роботи, коли ПП2 був завершений на 95%, замінила свої зусилля щодо скасування проєкту спробами пом’якшити ризики, якщо Путін продовжить використовувати постачання газу як зброю. Тепер рішення за Конгресом, який вчергове вніс санкції як поправки до щорічного Закону про дозвіл на національну оборону. Якщо їх буде скасовано, то всі важелі впливу у цій ситуації знову опиняться у Європи.

У Німеччині колишня адміністрація Меркель докладає зусиль, щоб реалізувати газопровід Північний потік-2, водночас коли майбутня міністр закордонних справ Анналена Бербок посилає сигнали, що її кабінет не задовольнятиме вимоги Росії. Однак питання все ще не вирішене, і багато чого залежатиме від внутрішньополітичної динаміки Німеччини, а також від будь-яких подій навколо зобов’язань Росії дотримуватися антимонопольного законодавства Європейського Союзу та регуляторних обмежень. Якщо з боку регулятора ЄС не буде зроблено жодних поступок, а Кремль своєю чергою не зробить достатньо для «анбандлінгу» Газпрому (розмежування власника трубопроводу та власника газу, який він транспортує), то ми можемо говорити про тимчасове стримування російського наступу. Однак якщо Путін підступно знайде способи подолати перешкоди сертифікації ПП2, тоді попередження про московську гру м’язами перестануть бути лише політичною загрозою і, швидше за все, переростуть у військове втручання.

Нова хвиля міграційної кризи та поступовий аншлюс Білорусі Росією

Самопроголошений президент Лукашенко вже не один рік поспіль завдає головного болю ЄС. Однак його нещодавній підтримуваний Росією «супровід» мігрантів з Африки та Близького Сходу, які потрапили до Білорусі авіасполученням, безпосередньо до зовнішніх сухопутних кордонів ЄС є новим рівнем небезпеки. На жаль, як засвідчує досвід, країни-члени ЄС досі не прийшли до єдиного розуміння того, як поводитися з нелегальними мігрантами, біженцями та шукачами притулку й організувати розподіл міграційного тягаря справедливо, помірковано й ефективно. Тому навіть відносно низька кількість мігрантів (порівняно з 2014-2015 роками) викликає сильне напруження не лише серед держав, які перебувають під тиском, а й решти блоку ЄС. Перш за все, така неузгодженість усередині ЄС розпорошує його увагу; по-друге, вона вказує на брак єдності, яка грає на руку Путіну, і, по-третє, дозволяє Лукашенку безсоромно проявити свою справжню політичну прихильність. Складається враження, що довгий час він тримався осторонь стороннього впливу, але тепер він, здається, поступово стає маріонеткою Путіна і погоджується на аншлюс Білорусі Росією. Доказом тому є численні двосторонні військові навчання та злиття потенціалу двох збройних сил. Крім того, Лукашенко нещодавно заявив про  визнання де-факто і де-юре Криму російською територією і дав зрозуміти, що він буде воювати на російській стороні в потенційній війні з Україною. Усі ці події вказують на той факт, що Росія відкриває другий фронт у боротьбі з Україною за допомогою Білорусі, у той час як ЄС з останніх сил намагається згуртувати свої дії проти повторюваних міграційних проблем.

Зовнішня політика США слабне, чим і користується Росія

Давно минули ті часи, коли міжнародна спільнота піднімало келихи шампанського, святкуючи обрання Байдена на посаду президента. З самого початку стало цілком очевидним, що кількість, масштаб і географічне розмаїття проблем не дозволяють США належним чином їх подолати. Готовність Байдена встановити «передбачувані ворожі відносини» з Путіним, щоб розчистити шлях для боротьби з геополітичними загрозами, що виникають з боку Китаю, виявилася не тільки поспішним, а цілковито неправильним кроком. Його подальші прорахунки щодо виведення військ з Афганістану, спроби відновити відносини з Іраном, щоб не дати йому розробити ядерну зброю, а також нездорова одержимість ізраїльсько-палестинським рішенням за формулою двох держав – усе це створює передумови для того, щоб Путін міг потирати руки. Для Москви дії, безперечно, говорять голосніше за слова. Таким чином, ані відправка директора ЦРУ Бернса до Москви, спрямована на застереження Росії від вторгнення в Україну, ані публічні заяви держсекретаря Блінкена на полях саміту НАТО поки що не досягли наміченої мети. Навпаки, планування другого американо-російського саміту, ймовірно, послужить «зеленим світлом» для Путіна, щоб перейти до втілення його порядку денного серед «глибоких занепокоєнь» Заходу і насамперед США. Якщо Сполучені Штати серйозно ставляться до стримування Росії, їм потрібно діяти превентивно, а не просто говорити різкими словами з авторитарним лідером Росії, поки він планує масштабну атаку у всіх на виду.

Інші міжнародні події, що викликають серйозне занепокоєння

Якби тільки можна було обмежити виклики та загрози, зменшивши їх кількість та масштаби. Але, на жаль, це не так. Китай погрожує захопити Тайвань (де, між іншим, виробляється більшість напівпровідників для використання в усьому світі); Ізраїль готується або превентивно завдати удару своїм ворогам, які прагнуть його знищення, або принаймні готується захищатися і дати відсіч агресорам із Близького Сходу та за його межами; наростає загроза дестабілізації все більшої кількості держав на Близькому Сході, у Північній Африці та Латинській Америці тощо. Сукупно це робить ситуацію небезпечною в усьому світі. І хоча жоден окремий випадок не є достатнім стимулом та приводом для Путіна вторгнутися в Україну, поєднання принаймні кількох згубних подій здатне «підкосити» колективний Захід.

Єдиний висновок полягає в тому, що будь-яка ситуація, яка погіршується, грає на руку Путіну і дає йому змогу просунутися в політичному, економічному та військовому плані, підриваючи західні демократії з Україною на передовій. Щоб не трапилося найгіршого, необхідно діяти, поки ще не пізно, а саме – покласти край ПП2, надати Україні, крім додаткових фінансових і технічних ресурсів, превентивну військову допомогу та вжити більш рішучих заходів щодо інших криз принаймні в регіоні сусідства ЄС, щоби виключити можливість нападу Кремля відразу з кількох флангів.

Марина Ярошевич