БезпекаОгляд Україна БрюссельОригінал

Час нарешті відкрити очі і…

Christmass

Європу знову штормить. Не встиг дещо вщухнути газовий шантаж Кремля, як почала розгортатися міграційна криза на кордоні з Білоруссю та країнами Балтії. Тільки дуже наївні могли повірити, що її спровокував біснуватий Лукашенко. Насправді режисером-постановником є Путін. Спитаєте, чому? Бо заповітною мрією Кремля було й залишається розколоти ЄС і НАТО, протиставити одні європейські країни іншим. Формула вічна, як світ: розділяй і володарюй.

Із сумом можна констатувати, що інколи йому це вдається. Щедрі фінансові ін’єкції у праворадикалів Німеччини чи Італії, підкуп теперішніх і колишніх політичних діячів Франції чи Австрії, «особливі відносини» з Угорщиною чи Сербією, активна антивакцинаторська кампанія через пропагандистські рупори RT та Sputnik і Північний потік-2 дають свої плоди: Європі стає дедалі складніше говорити одним голосом. Форми, як бачимо, різні, а суть – одна.

Та чи не найзручнішим інструментом розшарування колективного Заходу стала так звана «українська криза», якою там дехто чомусь продовжує називати агресію Кремля. Те, що це є саме агресією, стане зрозумілим усім, хто лише прочитає текст Резолюції Генеральної Асамблеї ООН №3314 від 14 грудня 1974 р.[1] і порівняє визначені там характеристики агресії з діями Росії в Україні від 2014 р. і до наших днів. Однак є надія, що колись із цією резолюцією ознайомляться також у столицях європейських держав та у штаб-квартирах ЄС і НАТО.

Окупувавши український Крим і розпочавши гарячу війну на Донбасі, Кремль поставив Захід перед дилемою: або змиритися з тим, що у ХХІ ст. тоталітарні й агресивні режими можуть на власний розсуд перекроювати кордони європейських держав і ставити під сумнів усю систему глобальної безпеки, або давати їм належну відсіч. Досі складалося враження, що ліберальна Європа не хотіла ні першого, ні другого, але водночас сподівалася, що її політика задобрювання агресора коштом його жертви дозволить якось проскочити між краплинками дощу. Сприяла цьому також відверто угодовська політика адміністрацій Обами та Трампа.

Стратегічна помилка «політики умиротворення» полягала у сподіванні на те, що у такий спосіб можна розв’язати проблему російського наступу на колективний Захід. Натомість вона сприймалася Кремлем як слабкість і запрошення до нових актів агресії. Але вже не тільки проти України, але й проти того самого Заходу.

Однак ситуація змінюється. До переосмислення Заходом його політики щодо Росії підштовхнули й внутрішні події в цій країні. Наступ на права людини, вбивства й отруєння провідних опозиційних лідерів, тортури у тюрмах, тотальна цензура, відверта антизахідна пропаганда, переписування конституції під Путіна, фальсифікація парламентських виборів тощо стали повсякденною практикою російського режиму. Навіть для дуже ліберального й дуже терплячого Заходу це вже було занадто.

Серйозним каталізатором процесу пошуку відповідей на виклики Москви стала російська гра з вогнем на українських кордонах. Квітневий форс-мажор і тодішня вельми примирлива реакція зміцнили Кремль у думці, що тиск на Захід «можно повторить». Саме таку ситуацію ми і спостерігаємо сьогодні. Проте, на відміну від весни, реакція Заходу є значно жорсткішою. Це поки що турбує, але не зупиняє Москву.

У своїх розрахунках Кремль виходить із того, що колективний Захід навряд чи буде воювати за Україну. Дозволю собі припущення, що він навряд чи буде воювати за умовну Нарву так само. Причина є зрозумілою: свідомість європейців давно позбулася навіть рудиментів войовничого реваншизму, а всеосяжний пацифізм перетворився на ідеологію країн ЄС і НАТО, навіть тоді, коли треба було б чітко розрізняти агресора та його жертву. «Аби не стріляли», – цей гуманістичний підхід на десятиліття заморозив багато європейських конфліктів без їхнього принципового розв’язання.

Натомість європейці згадали про іншу форму впливу на порушників міжнародного права – санкції. Хоча вони мають на меті лише зміну поведінки, а не зміну режиму, певний стримуючий ефект від них усе ж таки є. Але чи є він достатнім? Рішення про захоплення Криму й початок війни на Донбасі приймала спочатку РОСІЙСЬКА ДЕРЖАВА в особі її найвищих політичних інституцій. А конкретні юридичні чи фізичні особи лише виконували її накази. Тому фокусування санкцій на останніх є на практиці способом не карати головних винуватців і небажанням ставити агресора на місце.

Як розвиватимуться події зараз?

Можна припустити, що саме тепер, дещо привідкривши свої ліберальні очі, колективний Захід побачив, що безпосередня загроза його життєво важливим інтересам є як ніколи великою. Втрата України означатиме втрату стратегічної ініціативи й подальший наступ Москви. Її новими жертвами спочатку можуть стати Молдова, Грузія, країни Балтії, а потім та ж сама Польща чи Румунія і Болгарія. Отже, треба діяти. Питання: коли і як?

Вживати дуже конкретних заходів із підтримки України треба негайно, уже вчора. Заяви, що лунають: «Якщо Москва нападе, тоді ми…», є насамперед негуманними, бо означатимуть, що тисячі або десятки тисяч військових і цивільних осіб з обох боків загинуть, а інфраструктура багатьох регіонів як в Україні, так і Росії буде знищена. Питання, чи вдасться локалізувати конфлікт або ж він переросте у повномасштабну війну, залишається відкритим. Чи є такий розвиток подій в інтересах Заходу? Візьму на себе сміливість стверджувати, що ні.

Отже, потрібна негайна й масштабна військова допомога Україні. Я б говорив про щось на кшталт ленд-лізу часів Другої світової війни. Насамперед це засоби протиповітряної оборони, протитанкова і протикорабельна зброя, ракети середньої дальності, засоби розвідки та багато інших речей, добре відомих спеціалістам. Маємо подякувати нашим американським, британським, канадським, польським, литовським, турецьким та деяким іншим союзникам, які не просто «дуже стурбовані», а вже надали можливість українським воякам почуватися значно впевненіше. Принципово важливою є готовність деяких країн НАТО перебазувати на українську територію не лише окремі види військової техніки, але й надіслати невеликі контингенти своїх військ. Сподіваємося, що такі приклади спонукають інші держави-члени НАТО змінити свою позицію та припинити грати у «рівновіддаленість» і «непостачання зброї у зони конфліктів», що де-факто є опосередкованою підтримкою Москви. Україна у кінцевому підсумку має право на самооборону (хто забув, слід ще раз прочитати ст. 51 Статуту ООН, а не лише повторювати, що «мінським домовленостям немає альтернативи»).

Висновок: потужна українська армія, яка здатна завдати російському агресору відчутних і болючих втрат, – найкраща гарантія від неадекватної поведінки кремлівського режиму, що відповідає безпековим інтересам як України, так і Заходу.

Це лише один аспект стримування Росії. Інший, про який ми вже згадували, – санкції. Але вони мають бути не «після», а «до». Підстав для цього, як ми знаємо, більш ніж достатньо. А фокусуватися вони мають на тих ключових сферах, які можуть завдати серйозних економічних збитків Москві. Йдеться про жорсткі галузеві санкції. У США їх називають «пекельними»: нафтове й газове ембарго, відключення від фінансової системи Заходу, заморожування авуарів російських юридичних і відомих фізичних осіб у банках Європи й Північної Америки, заборона літакам Аерофлоту та іншим російським авіакомпаніям літати до аеропортів Європи й Північної Америки, заборона російським суднам заходити до європейських та американських портів тощо. Перелік давно відомий. Важливо, щоб економічні санкції були скоординованими між США та Європою. А після цього буде потрібна лише політична воля для їхнього застосування.

Не кажучи вже про політико-дипломатичні, наприклад: пониження рівня дипломатичних відносин, обмеження усіх видів офіційних контактів до робочого рівня, позбавлення права голосу чи виключення з Ради Європи. Країна-агресор має зрозуміти, що час умовлянь закінчився. Далі або повернення до норм міжнародного права, виведення військ із Грузії, Молдови й України, відмова від втручання у внутрішні справи пострадянських країн та країн ЄС і НАТО, припинення діяльності кіберзлочинців, повага до прав людини у самій Росії або ж міжнародна ізоляція та закономірний крах. І не лише путінського режиму, але й самої Росії. Бо ця конструкція розвалиться ще швидше, ніж колись СРСР, тільки-но отримає перший серйозний удар. Місця для «діалогу» з міжнародними злочинцями вже не залишилося.

Так склалося, що Україна сьогодні стала своєрідним форпостом західної цивілізації, вододілом між демократією і тоталітаризмом. Останній у силу своєї природи розуміє лише силу. Україна й колективний Захід можуть і повинні її нарешті продемонструвати.

Володимир Огризко

Схожі публікації
БезпекаНовини

На окупованій частині Донбасу може статися техногенна катастрофа через витік аміаку

БезпекаНовини

Через масштабну хакерську атаку постраждали 70 українських урядових сайтів

НовиниОригіналСуспільство

Новий Варшавський договір. Які російські війська присутні в пострадянських країнах

БезпекаНовини

МЗС Канади: Усі члени НАТО єдині у підтримці України